Пробудження велетня

Олівія повільно відкрила очі. Спочатку було темно і тихо — зовсім як у тих ранках, коли мрієш про додаткову годину сну, але прокидаєшся через те, що хтось вкрав твої ковдри.

Вона підняла ковдру — і застигла. Велетень, точніше, Марк, міцно спав, притулившись щокою до її живота. Його руки, немов два великих обручі, охопили її талію, і відчуття було наче тебе несподівано затиснули в обіймах великого плюшевого ведмедя.

Олівія спробувала злегка підняти руку, щоб відштовхнути його, але він навіть не поворухнувся — здавалось, що спить міцніше за ведмедя в зимовій сплячці.

Вона тихо посміхнулась і подумала: "Ну що ж, тепер я точно розумію, що означає фраза ‘бути під ковдрою’."

Повітря було наповнене пахощами кави, що залишилася з вечора, і тишою, яку порушувало лише рівне дихання Марка.

Олівія спробувала акуратно повернутися на бік, але велетень не давав жодного шансу вирватися зі своїх обіймів.

— Якщо він прокинеться зараз, — подумала вона з посмішкою, — буде вибух. Але поки що у мене є маленький привілей — сидіти поруч із цим “вовком”, який мріє про поцілунок... і навіть не знає, що я вже давно не дитина.

Вона витягла телефон, щоб тихо подивитися час і зірватися зі свого полону — але Марк несподівано злегка стиснув талію, ніби хотів нагадати: “Ще п’ять хвилин, будь ласка...”

— Марк, — тихо прошепотіла вона, — можна хоч трішки подихати?

Він ледве приоткрив очі, подивився на неї млявим поглядом і, ніби по телефону, попросив:

— Не рухайся... я ще сплю...

Олівія не стримала сміху — така «солодка» вимога від великого чоловіка виглядала просто комічно. Вона уявила, якби Марк став справжнім вовком, то його «не рухатися» було б схоже на команду зупинити весь ліс.

Але Олівія вирішила не боротися з долею і лягла навпроти нього, дозволивши «велетню» ще трохи поніжитися поруч.

— Ну, добре, — промовила вона, підморгуючи, — але ж ти згодом прокинешся. І тоді...

Марк голосно зітхнув, засунув голову глибше під її підборіддя і знову мовив:

— Просто... дай мені... ще... п’ять хвилин...

У цей момент вона подумала: «Ось це по-справжньому чоловічий підхід до ранкового пробудження — не бігти з ліжка, а згорнутися клубком і вдавати, що ти ведмідь у зимовій сплячці».

І поки Марк із незворушним виглядом продовжував перебувати у власному світі снів, Олівія вирішила влаштувати йому маленький експеримент — тихенько підняти руку і погладити його по волоссю.

Марк лише мимрить у відповідь, ледве ворушачи пальцями, немов реагуючи на якийсь внутрішній зв’язок із всесвітом.

Вона усміхнулася, уявляючи, як це буде виглядати, якби хтось зайшов у кімнату і побачив цю сцену — велетень-спортсмен, сплячий, як малюк, і тендітна жінка, що ніжно з ним звертається, наче з домашнім котиком.

Потім Марк несподівано відкрив очі, швидко сів, ніби щойно збагнув, де він і що робить, але його погляд миттєво знову пом’якшав і став трохи м’яким, навіть ніжним.

— Добре, — сказав він, дивлячись їй у очі, — можеш рухатися. Я вже майже прокинувся.

Олівія підморгнула йому і жартома відповіла:

— «Майже» — це коли ти все ще можеш заснути на моєму животі?

Марк розсміявся і знизав плечима, відповідаючи:

— Ну, якщо це твій животик — я погоджуюсь бути твоїм матрацом хоч кожен день.
Олівія поволі відходила від сну, коли раптом погляд її впав на дзеркало, що висів навпроти ліжка. І там — як на долоні — красувався яскравий, безапеляційний засос на її шиї.

— О, блін! — випалила вона, ніби побачила гігантського павука, — ти що, вовк-збоченець?

Марк, який ще ледве тримався на межі сну і реальності, підняв голову й побачив, що Олівія бліда, але дуже серйозна.

— Я... це... це було випадково! — пробурмотів він, наче маленький хлопчик, якого застукали за списуванням на контрольній.

— Випадково?! — перепитала Олівія, з яскраво вираженим сумнівом у голосі. — Вовк, ти мене просто розмалював! Ти б хоч подбав про репутацію!

— Та я ж думав, ти це любиш, — відповів Марк, намагаючись врятувати ситуацію, — це ж романтика!

— Романтика? — підняла вона брови, — Мені це більше нагадує, якби мене обліпили комарі після тривалої прогулянки!

— Ну, як тобі сказати... — почав Марк, але Олівія не дала йому закінчити.

— Все! — вона вскочила з ліжка, взяла подушку і, ніби справжня амазонка, почала її махати в повітрі. — Вовк-збоченець, збирай речі і валюй звідси, поки я не викликала мисливців!

Марк лише посміхався, намагаючись ухилитися від подушки, але врешті-решт підвівся, розуміючи, що її гнів — це ще одна частина гри між ними.

— Добре, добре, — сказав він з притаманною йому іронією, — але пам’ятай, що ти моя улюблена здобич.