Вовченя і здобич

Віктор сидів у своєму кабінеті, гортаючи папери, які, здавалося, ніколи не закінчаться. Телефон у кишені вібрував уже втретє, але він уперто ігнорував виклики — думки були зайняті чимось іншим. Нарешті він не витримав і подивився на екран.

«Марк», — висвітлювалося на дисплеї.

Віктор нахмурився і відповів.

— Так, синку, що трапилося?

— Тато, — голос на тій стороні був приглушеним, трохи стривоженим, — я з Олівією... ми поїхали.

— Куди? — Віктор відчув, як у грудях щось стискається.

— До неї додому. Я не міг лишити її таку виснажену... вона заснула, і я просто не міг зібратися.

Віктор відкинувся на спинку крісла і закрив очі.

— Марку, ти розумієш, що це небезпечно? Ти ж знаєш, яка вона. І ти — син директора. В офісі вже половина шепоче про твої витівки.

— Я знаю, тату, — відповів Марк, — але... я не можу відмовитися від неї. Вона — моя здобич. І я — вовченя, що її впіймало.

— Вовченя? — скептично пробурмотів Віктор. — Ти, мабуть, забув, що вовк іноді може бути дуже небезпечним для самої здобичі. І для себе теж.

— Ти знову починаєш лякати мене, — роздратовано відповів син. — Я вже дорослий. Можу сам приймати рішення.

— Здається, ти забув, що дорослий — це не той, хто може скакати за дівчатами, як за зайцем, — відповів Віктор, голос ставав все серйознішим. — Ти маєш думати про наслідки, про репутацію, про все.

— А я думав про це, — Марк розсміявся нервово, — але коли вона поруч, у мене ніби все інше перестає існувати.

Віктор закашлявся, намагаючись стримати гнів.

— Добре. Якщо ти вже там, то слухайся її. І ні за що не давай їй приводу скаржитися. Інакше я прийду за тобою з цілим арсеналом.

— Я зрозумів, тату. Спасибі.

Віктор поклав трубку і зітхнув.

— Схоже, вовченя справді схопило здобич...

---

У той же час в офісі панував легкий хаос. Колеги тихо перешіптувалися біля кавомашини, обговорюючи новину про зникнення Марка та Олівії. Хтось навіть пожартував, що Марк, напевно, організував нове романтичне «викрадення» в стилі голлівудського фільму.

— Ти чув? — прошепотіла Аліна, підморгуючи одному з колег. — Вовченя нарешті вийшло зі своєї пастки!

— Так, — посміхнувся той у відповідь, — а Олівія тепер точно знає, що її переслідувач — не просто дитина, а справжній хижак.

Але серед усіх цих жартів і пересудів найцікавіше було те, що ні Марк, ні Олівія не планували ніяких драматичних подій. Вони просто були двома людьми, які вперше дозволили собі бути ближче одне до одного. І це було страшенно лячно, але одночасно дуже... справжньо.

---

Повертаючись до квартири Олівії, Марк тихо сидів у кріслі, дивлячись на сплячу жінку.

— Ти моя здобич, — прошепотів він, — і я нікому не дозволю забрати тебе.