Викрадення

Олівія сиділа, склавшись удвоє перед екраном, де фінансові звіти миготіли, мов гіпнотичні кола. Очі злипалися. Щоки впирались у долоні, а пальці мляво лежали на клавіатурі. Хтось поруч щось сказав, хтось засміявся — а вона вже не чула.

Останній лист. Останній звіт. Остання цифра.
І темрява.

— Олівія?

Голос був тихий, але чомусь вона на нього не зреагувала.
Марк нахилився ближче. Побачив, як повільно піднімаються її плечі — вона спала.

Вона заснула на роботі...

"Боже, це ж ідеальний момент", — посміхнувся вовк.

Він оглянув офіс — лише двоє колег ще щось обговорювали біля кулера. Марк підійшов до них з невинною усмішкою.

— Привіт. А ви не знаєте, де живе Олівія? Вона трохи... погано себе почуває. Я би її підвіз.

Обидві дівчини подивились на нього, а потім на Олівію, яка спала з лицем у долонях.

— Вона живе на проспекті Лесі Українки. Квартира... 72, здається.

— Ідеально, — вів далі Марк. — Дякую, дівчата, ви — золоті.

Він повернувся до Олівії, нахилився, обережно підняв її на руки. Її голова впала йому на плече. Вона щось пробурмотіла — щось на кшталт "баланс... мінус вісім...".

Він усміхнувся.

— Ідеальна жінка. Спить і рахує.

Ніс її повз офіс, отримуючи спантеличені, захоплені й шоковані погляди. Власне, що не день — то нове шоу. Але це... це була прем’єра.

Він відкрив двері машини, поклав її на пасажирське сидіння, накрив пледом, який возив "на випадок". А сам — сів за кермо й увімкнув тиху музику.

Поки вони їхали нічним містом, Олівія спала, іноді зітхаючи і щось шепочучи. Марк поглядав на неї через кожні 20 секунд.

— Ти навіть спиш так, ніби хочеш мене прибити, — прошепотів він. — Але я все одно тебе викраду.

Біля її дому він припаркувався, взяв ключ, який знайшов у її сумці, і обережно заніс її в під’їзд. У квартирі пахло кавою і лавандою. Він вклав її на диван, накрив пледом, поставив поруч склянку води.

Олівія спала глибоко, злегка прикусивши нижню губу, як завжди, коли втомлювалась до межі. Її брови злегка ворушились, ніби мозок усе ще намагався рахувати щось у сні, а рука інстинктивно тягнулась до уявної мишки.

Марк сидів поруч на підлозі, притулившись спиною до дивана. Коліна підтягнуті, руки складені на грудях. Він мовчки спостерігав за нею.
Захоплено. Трохи по-дурному. Але по-справжньому.

— Ти не з цієї планети, — пробурмотів він. — Хто засинає на фінансових таблицях і виглядає при цьому так... ну... мило?

Він нахилив голову, прислухаючись до її дихання.

— Знаєш, я тебе викрав, бо не витримав. Ти або дивишся на мене, як на пляму на сорочці, або взагалі ігноруєш. Але я... я ж не пляма, Олівія. Я нормальний чоловік. Ну... майже.

Він усміхнувся сам до себе, обернувся на тихе посвистування вітру за вікном.

— Знаєш, ти мені подобаєшся навіть тоді, коли посилаєш мене на три букви. І навіть коли обливаєш холодом. Але найбільше — от зараз. Коли не можеш втекти. Коли спиш.

Його голос затих.

Марк потягнувся до її руки — не доторкнувся, просто повис у повітрі поруч. Потім обережно знову сів рівніше. Не можна було зіпсувати момент.
Не зараз.

— Я зачекаю. Але ти все одно станеш моєю. Навіть якщо доведеться вкрасти тебе ще раз.

Олівія спала вже кілька годин, повністю розслабившись, розпустивши волосся, яке вкривало частину обличчя. Марк і досі сидів поруч. Але в якийсь момент щось змінилось. Мовчання перестало бути спокійним.

Він підвівся з підлоги й обережно нахилився до неї. Його рука, тепла й рішуча, відсунула пасмо волосся з її шиї. Її шкіра була ніжна й бліда. Така, що хочеться залишити слід. Знак. Власність.

Марк на мить закрив очі, вловлюючи запах її парфумів — легкий, ледь вловимий. Він нахилився ближче. Занадто близько. Його губи торкнулись її шиї — спочатку ледь, обережно. Потім — сильніше, гарячіше. Він залишив там відбиток. Не просто поцілунок. Засос.

— Тепер хай усі знають, — шепоче він їй на вухо, хоч вона ще не прокинулась. — Хай бачать, чия ти. Навіть якщо ти цього ще не знаєш.

Він знову сів на підлогу, як ні в чому не бувало. Усміхнувся сам до себе.

— Ну, тепер точно прокинешся з сюрпризом, кохана.

Олівія ще спала, час від часу повертаючись на подушці й злегка морщачи лоб, ніби щось бачила у сні. Марк не зводив з неї погляду. Але врешті вирішив трохи оглянути квартиру. Йому не було притаманно лишатись на місці, особливо після такого кроку.

На столику біля дивану стояла рамка. Звичайна, біла, в пудровому оформленні. Марк узяв її до рук.

На фото — Олівія, усміхнена, у світлій сукні, й поруч — чоловік. Високий, з посрібленими скронями, зморшками біля очей і напруженим поглядом. На фоні — весільна арка.

Марк на мить завмер. Його очі ковзнули знову на обличчя Олівії. Вона виглядала, як дитина. Ні, ще гірше — як та, яку забрали у щось, у що вона ще не встигла вжитися. Сама світлина виглядала... нещасливою. У її погляді була фальшива усмішка, нещире «я щаслива».

Марк повільно поставив рамку на місце, нахмурившись.

— Це що за дід з дитиною? — пробурмотів він сам до себе. — Вони що, реально були разом? Як таке взагалі можливе?..

Він знову глянув на Олівію. Її тіло було закутане в плед, обличчя — спокійне. Але в його голові вже вирували питання. Невідомість з’їдала.

— То ось чому ти така колюча? — тихо промовив він. — Бо тебе вже вкусили. І ти не хочеш, щоб тебе торкались знову...

Марка це не зупиняло. Навпаки — підігрівало ще дужче. Він не знав, ким був її колишній. Але був упевнений в одному: він зробить усе, щоб стерти всі сліди того минулого.