Спогад вовка

Іноді в моменти тиші, коли повітря в кімнаті стоїть, як застигла вода, Марк згадував той день. Йому було три. Світ тоді був кольоровим і шумним, наповненим запахами печива та голосом мами, яка завжди сміялася. Але того разу — сміху не було.

Двері грюкнули. Хтось важкий увійшов у будинок. Віктор піднявся з місця, і його голос уперше пролунав не як баритон, а як гарматний постріл.

— Що ти тут забув? — кричав він, майже не контролюючи себе.

У дверях стояв чоловік. Старший. У сірому пальті. З обличчям, яке хотіло щось сказати, але губи не встигали за очима. В очах була злість. А на обличчі — втома.

Гера стояла біля кухонної шафи. Непорушна. У ній не було сліз. Лише... чекання. Вона була схожа на хижу тварину, яка мовчить, поки жертва сама не підходить ближче.

— Хто це? — запитав маленький Марк, тягнучи маму за край кофти.

Гера не одразу відповіла. Її очі ще не повернулись у норму. Вони горіли.

— Дідусь, — сказала вона тихо, майже з презирством. — Але не звертай уваги, він більше не прийде.

І справді. Більше він не прийшов. Не подзвонив. Не згадався.

Марк ніколи більше не бачив того чоловіка. Але образ запам’ятав. І ще більше — ту маму. Злу. Напружену. Небезпечну. Не матір із м’яких обіймів, а жінку, яка могла б спалити кімнату одним лише поглядом.

Можливо, саме тому він так і ставився до Олівії. Вона нагадувала йому ту Геру — ту, яка не терпіла принижень, ту, яка не боялася нікого. Жінку, яка могла сказати «дідусь» з такою ненавистю, що Марк тоді вперше зрозумів: дорослі не завжди добрі.

І тепер, вже дорослим, він уперто тягнувся до тієї сили. До тієї дикості. До тієї жінки, яка ніколи не злякається.

— Що ти про неї думаєш? — тихо спитав Віктор, наливаючи чай у витончену фарфорову чашку. Вони сиділи на кухні. Гера, розкішна навіть у домашньому халаті, розслаблено дивилась у вікно, підперши щоку долонею.

— Про кого? — вона навіть не повернулась. Але знала.

— Про Олівію.

Гера хитнула бровами.
— Вона мені подобається. Розумна, стримана. Схожа на мене в молодості. Але з холодом.

— Занадто холодна, — пробурмотів Віктор, дивлячись у свій чай. — Із Марком... Ну ти бачила. Вона не дає йому жодного шансу. А він, дурник, вже по вуха.

Гера нарешті подивилась на нього.
— Може, й на краще. Згадаєш, як він колись бігав за тою Аліною? Це ж був жах.

— Але з Олівією інакше. Він не просто закохався, — Віктор зітхнув. — Він ніби за нею полює.

Гера на мить задумалась.
— Бо вона не тікає. Вона стоїть і дивиться вовку в очі. І він не знає, що з цим робити.

— Думаєш, він відстане?

— Ні, — Гера усміхнулась. — Але або вона його вкусить — і сильно, або він її. Там або буде кохання, або катастрофа.

Віктор пирхнув.
— Прекрасно, просто прекрасно. Ми виростили не сина, а романтичного хижака.

— Ну, не забувай, чия в нього мати, — підморгнула Гера. — І батько.

Віктор скрутив губи, вже шкодуючи, що почав цю тему.
— Просто... я хочу, щоб хтось нарешті поставив його на місце.

— І ти надієшся, що це зробить Олівія?

— Вона вже робить, — зітхнув він. — І якщо чесно... я навіть не проти.

Марк спускався на кухню абсолютно не для того, щоб слухати чиїсь розмови. Його метою була нічна поїздка до холодильника. Але на півдорозі його зупинив знайомий голос батька:

— Вона вже робить, — почув Марк. — І якщо чесно... я навіть не проти.

Марк завмер. Сів на сходинку, притулився спиною до стіни і прислухався.

— Просто хочу, щоб хтось поставив його на місце, — говорив Віктор далі. — Він ніколи не мав жодного спротиву. Все було просто. І от... з’явилась вона.

— Вона не тікає. Вона стоїть і дивиться вовку в очі. І він не знає, що з цим робити, — додала Гера з м’якою насмішкою.

"Вовк? Я — вовк?" — у голові Марка закрутилися думки. Він навіть посміхнувся. Хоча трохи по-звірячому.

— А раптом вона його вкусить? — продовжив батько.

— Ха, це буде шоу, — зітхнула Гера. — Але він її не відпустить. Я бачу, як він дивиться. Він уже в неї, як на гачку. Просто ще не знає, що сам у сітці.

Марк стис кулаки й усміхнувся ще ширше.
"У сітці, кажете? Ну-ну. Побачимо, хто кого ще з’їсть."

І замість того, щоб піти на кухню, він повернувся нагору. Голод відступив. А от нова ідея — ні. Йому подобалося, що батьки бачать. Що вони вже визнають — це не чергова забаганка. Це щось серйозне.

Наступного ранку Марк з’явився на роботі з посмішкою, яку він сам вважав чарівною. Сорочка — нова, парфуми — ті, що колись Гера назвала «запахом чоловіка, якому не можна сказати ні». Волосся, наче спеціально, ледь розкуйовджене, але в межах мистецтва. Він був готовий.

План полягав у простому: виглядати надто спокійним. Не чіплятися. Просто бути поруч. Посміхатися. Нагадувати про себе. І коли вона сама заговорить — тоді він вистрелить фразою, яку репетирував у душі.

Однак... Олівія сьогодні була іншою. Вона зайшла до офісу з холодом в очах і зі списком справ у руці. Ігнорування стало її новим видом мистецтва.

— Доброго ранку, — пробурмотів Марк, злегка нахилившись, щоб заглянути їй у вічі.

— Я на нараду, — відповіла вона, навіть не зупинившись.

"Ну нічого", подумав він. "Почекаю."

Обід. Марк чекає її біля кавомашини. Вона проходить повз, тримаючи телефон біля вуха.

— Я тобі перетелефоную, тут вовки розмножуються, — бурмоче вона комусь і зникає за рогом.

Марк відкрив рота, а потім закрив. Це вже війна.

Кульмінацією стало те, що він залишив їй на столі маленький запис:
«Вечеря сьогодні. Я пригощаю. Якщо ти не вовкобій, звісно».

Вона взяла папірець, повільно прочитала... і, не піднімаючи очей, просто демонстративно викинула його у смітник.

Марк стояв біля дверей, спостерігаючи це.
Його план? Розбитий. Як його надія на цей день.
Але щось у ньому лише більше розпалилось.

— Гаразд, леді... — прошепотів він сам до себе. — Це було лише перше полювання.

Гера побачила сина вже за вечерею — розтріпаного, змученого, але гордо мовчазного. Він нічого не казав, тільки кидав виделку в тарілку так, ніби змагався з нею в армреслінгу.