Вовк у зграї

Марк став героєм офісу.

Його плечі обговорювали у черзі за кавою.
Його футболку — в бухгалтерії.
А те, як він вранці посміхається, — у чаті “жіночий колектив. без керівництва”.

— Ой, Марк, допоможеш мені принести коробки? —
— Марку, не хочеш приєднатись до нас на обід? —
— Марк, а ти завжди так пахнеш чи це спеціально для мене?..

Він чемно кивав, усміхався, іноді навіть допомагав. Але погляд його шукав тільки одну людину.

Олівія.

А вона… працювала. Як танк на дизелі.
Писала звіти. Пила каву. Лаяла Excel.
І робила вигляд, що він — повітря.

— Ну добре, я повітря, — бурмотів Марк собі під ніс. — Але хіба повітря буває з такими біцепсами?

Він вирішив діяти тонко.

Почав фліртувати. З усіма. Демонстративно.
Навіть сміявся трохи гучніше, коли поруч проходила Олівія.

Але вона лиш кидала коротке:
— Не забрудни підлогу своєю харизмою.

Його серце ображалося.
Воно хотіло ревнощів. І погляду “чия ця самиця?”. Але ні.

Та все змінилось, коли під час обіду до Олівії підійшов він.
Кирило. Колега. Фінансист. Зухвала посмішка і сорочка, як з реклами парфумів.

Вони щось сміялись.

Марк не чув, але бачив.

Його щелепа трохи скрипнула. Руки стиснулись. Вовк у ньому підвив тихо і сумно.

— Що ти робиш? — запитала Люся, побачивши, як Марк ріже яблуко, мов готує його на війну.
— Думаю.
— Про кого?
— Про... фрукти.

Але ввечері, дивлячись у стелю, він подумав:

> “Вона мене ігнорує. Я її провокую. Вона сміється з іншим. А мені хочеться закрити її в кімнаті з одним кріслом і просто поговорити. Або поцілувати. Або обійняти. Або все разом. Що зі мною?”

На третій день офісної слави у Марка з'явилась... вона.
Офіційно — нова стажерка з відділу реклами.
Неофіційно — терорист його спокою.

— Марку, я принесла тобі печиво. Саморобне. І фото мого кота. Ми схожі?

— Ні. Кіт нормальний.

— Ой, ти такий смішний!

Її звали Аліна. Вона знала про Марка все.
Де він обідає, коли ходить в спортзал, і якого кольору його рушник (ніхто не питав, але вона чомусь знала).
Вона завжди з’являлася так, ніби її викликали демоном із дзеркала.

— Марку, я купила нам однакові чашки! Пара, як ми з тобою!

— Я з чашками не у стосунках. Взагалі.

— Ну ти ще не знаєш, що любиш...

Марк намагався тікати. Прямо, вбік, по вентиляції — не допомагало.

І тут стало ще гірше.
Олівія бачила це.

І… сміялась. Справжньо. Безжально.
Вона навіть кілька разів “випадково” проходила повз, коли Аліна називала Марка “сонечко”.

— Удачі з фан-клубом, — кинула вона з посмішкою, коли знову зустрілись біля кавомашини.

— Це не клуб. Це секта. І я в ній заручник!

— Ну, принаймні хтось тебе хоче.

— Я хочу, щоб ти мене хотіла. Це вже не працює?

— Ні.
— Може, поцілунок?

— Спробуй ще раз — і я поцілую тебе степлером.

Він зітхнув.

Аліна в цей момент вигулькнула з-за принтера з новими кексами й шепнула:
— Я чула про поцілунок... Я теж не проти…

Марк втік.

У спортзал. У душ. У шафу.
Але Аліна, як Wi-Fi — завжди поруч.

Аліна перестала бути милою. Тепер вона була… скажімо, насторожено-мила.
Коли бачила, як Марк навіть просто дивиться на Олівію, її очі перетворювались на два шматки льоду, які щойно бачили зраду.

— Вона що, тобі подобається? — шепотіла Аліна з фальшивою посмішкою.

— Вона? — перепитав Марк і кинув погляд на Олівію, яка щось рахувала на дошці.
— Та вона взагалі моя наречена.

Тиша.
Кавомашина мовчала. Принтер завмер. Навіть степлер перестав клацати.

— ЩО?! — вигукнули одночасно Аліна та Олівія.

Олівія повернулась до нього так повільно, наче її шия — старий іржавий механізм.

— Твоя ХТО? — прошипіла вона.

— Наречена, — солодко посміхнувся Марк. — Ну а що? Ми ж такі з тобою… гарні разом.

— Я зараз тебе вб’ю, — прошипіла вона далі, ніби це був жарт, але її очі — ні.

Аліна стояла як остовпіла, схлипнула й побігла в туалет.

— О, — підморгнув Марк, — дві жінки, і обидві не витримали моєї харизми.

— Харизма? Це ти про свою дурість?

— А хіба тобі не сподобалось?

— Знаєш, що мені сподобається? Коли тебе переведуть на склад!

— Хм, тоді я попрошу тебе бути моїм напарником. Наречені ж мають бути поруч.

Олівія вдарила його текою по голові.

— Ай! — засміявся Марк. — О, вже домашнє насилля почалось! Ну, ми офіційно пара.

Аліна з’явилась у дверях його кабінету так, ніби її занесло вітром — вітром із червоною помадою, блискучою сукнею та наміром.

— Привіт, Марчику, — протягнула вона і притиснулась до дверного косяка, як до дорогого авто.

— Марчик? — перепитав він, підозріло знизивши брови. — Я не цукерка, Аліно.

— Але солоденький, — прошепотіла вона і підійшла ближче. — Я завжди знала, що ти… енергійний. Нам з тобою точно буде… продуктивно.

Марка перекосило.

Він відступив на крок. Потім ще на один. Аліна рухалась за ним, як GPS — завжди вказуючи правильний шлях до катастрофи.

— Послухай, я... не думаю, що це гарна ідея…

— Чому? Вона ж не справжня твоя наречена, правда?

Маркові заблищали очі.

— Не справжня? — повторив він.

І раптом, ніби хтось увімкнув режим "вовк-режим", він різко розвернувся, вискочив з кабінету і пішов шукати одну дуже важливу людину.

Олівія саме виходила з кімнати переговорів з чашкою кави (знову), як її схопила рука.
Вона не встигла нічого сказати.
Бо Марк уже нахилився і… поцілував.

Цілком. Спокійно. Впевнено.
Як вовк, що таки вполював свою здобич.
Ну, точніше, зайчика. Але дуже важливого.

Кава ледь не полилась на підлогу.
Всі в офісі — знову в ступорі.
Хтось знову схлипнув у туалеті. Напевно, Аліна.

А Олівія стояла німа.
Очі — круглі, як у кота перед лазером.
Губи — шоковані.
Вуха — червоні.