Кава, калькулятор

Олівія Пшенична вважала себе нормальною людиною. Ну, наскільки це можливо, якщо твоїм найбільшим захопленням є Excel і бюджетування.

Вона сиділа в кабінеті, похитуючи ногою й дивлячись на монітор, де миготіли нескінченні таблиці. Її лоб був зосереджено зморщений, а на столі стояла третя кавова чашка за ранок. Порожня. Звісно.

«Я занадто стара для цього», — подумала вона і відразу сама себе вилаяла.
— Брехня. Тобі всього 32. Ти ще можеш стати кимось. Наприклад, бухгалтером без нервів.

Усі довкола думали, що їй 23. Може, через зріст. А може, через кругле обличчя, яке відмовлялося старіти разом із паспортом.

А ще — через її стиль: вузькі штани, светри, зачіска «аби було» і завжди — мінімум косметики. Її обличчя зранку бачило більше цифр, ніж сонця.

Роботу у фірмі Віктора вона отримала півтора роки тому. Тоді в неї згорів ноутбук, а разом з ним — усі надії. Оголошення про вакансію фінансового аналітика виглядало як манна небесна. Віктор не питав дурниць. Просто дав калькулятор і сказав:
— Якщо зведеш цей хаос до плюс-мінус нуля — робота твоя.

Вона з ним впоралась. Ще й графік поставила. І каву замовила.
І тепер була тут: працювала, пила каву, рятувала бухгалтерію й проклинала людей, які кидаються в тебе в коридорі, розкидаючи документи як конфетті.

Марк.

Це ім’я вже третій раз спливало в голові. Не з її ініціативи, а тому, що він — як той спам у пошті. Гарний, блискучий і абсолютно непотрібний.

Але в нього були плечі... і очі... і отой здивований погляд, коли вона назвала його “обгорткою з м’язів і без поняття”.

Олівія зітхнула, натиснула Enter і сказала собі:

— Ти доросла. Тобі 32. Ти не будеш фліртувати з зайцем у костюмі. Ні. Ні-ні-ні.

І зробила ще ковток кави.
Яка, звісно ж, закінчилась.

Олівія ніколи не рахувала, скільки разів на день хтось проходить повз її кабінет. Але з появою Марка це стало легше — бо ніхто інший так демонстративно не з’являвся в дверному отворі, як він.

Він не заходив.

Він просто… стояв.
І дивився.

Іноді — швидкий погляд, ніби випадковість. Інколи — ціле театральне шоу:
виходив з-за рогу, зупинявся, перехрещував руки на грудях, мов вовк, що вирішив не нападати… поки що.
А одного разу навіть уперся чолом у скло дверей і робив вигляд, що розглядає лампу на стелі. Її лампу.

"Може, йому потрібен офтальмолог, а не бухгалтерія?" — подумала Олівія і набрала ще кави.

Вона бачила, як у нього хмуряться брови, коли вона не реагує.
Він виглядав як хлопець, якому відмовили в іграшці в магазині.

Образа читалась у кожному русі.
Злість — у кожному погляді.

І, хоч як дивно, він більше не розкидав її документи.

Це вже був прогрес.

— Якщо це нова тактика — мовчазна образа, — пробурмотіла вона, друкуючи черговий звіт, — то в нього шанси приблизно як у моєї кави лишитись гарячою довше трьох хвилин.

Її не хвилювало, що він сердиться.
Її не хвилювало, що він біцепсами може зламати стілець.
Її не хвилював навіть той факт, що він виглядав як фотомодель у розділі “Мрія маминої подруги”.

Він був... відволіканням.
А вона — серйозна.
Професіонал.
Жінка з графіком.

І графік цей не передбачав флірту з сином боса.

Це сталося випадково. Як усе погане в її житті.

Олівія вийшла з кабінету, притискаючи до грудей теку з документами, і... він, звісно ж, стояв у коридорі. Знову.
В образі мовчазного вовка, спершись на стіну, руки схрещені, щелепа напружена.
Наче збирається зніматися в рекламі парфумів з назвою "Образа".

Вона вже хотіла пройти повз, як раптом — самій їй стало смішно.
Цей вовк у костюмі вже місяць дивиться на неї, як на миску супу, і ні слова. І вона — ані пари з вуст. Серйозність, графіки, кава.

Вона зупинилась.
Повернула голову.
І — заговорила:

— Щелепа не болить від того, що ви її так стискаєте? А то виглядає, ніби ви зараз зламаєте собі вилицю.

Марк здригнувся.

Очі, які щойно були поглядом хижака, в одну мить перетворились на погляд... кролика.
Того самого, якого щойно спіймали за поїданням чужої моркви.

— Я… е-е-е… Та ні, — пробелькотів він, розгублено витираючи долоні об штани, наче не знав, куди їх подіти. — Все… норм. Щелепа... тримається.

Він посміхнувся. Ніяково. З тим самим поглядом людини, яку тільки що похвалили на уроці праці за вирізану з дерева жабку.

Олівія втупилась у нього.
Промовчала.
І тільки через кілька секунд усвідомила, що її трохи… нудить.

— Чорт, — пробурмотіла вона під ніс, — не витримую цих розчулених очей.

Вона розвернулася й пішла геть, залишивши його стояти зі своїм новим "кролячим" поглядом.
А в голові билася думка:

"Вовк, кажеш? Зайчик ти. І ще один такий погляд — я замовлю нашому ІТ-відділу спеціальну програму, яка тебе замінить на графіку."

Олівія зрозуміла, що зробила найбільшу помилку місяця, а може й року.

Вона заговорила з Марком.

І тепер…
Тепер він ожив.

Вовк-кролик перестав стояти в дверях мовчки.
Тепер він:
— зранку махав їй рукою, наче моряк з палуби;
— клав на стіл карамельки з дивним підписом: “щоб життя було солодшим, як твої очі”;
— одного разу навіть пройшов повз і… підморгнув.

Підморгнув.
Так, він.
Марк.
Син її боса.
З біцепсами розміром з тостер.

Олівія трималась.
Цілий тиждень вона удавала, що не чує, не бачить, не існує в цій реальності.
Але коли він підійшов до її столу, притиснувся ліктем до краю і сказав:

— А якщо я попрошу тебе на каву, ти мене знову обізвеш… чи вже можна?

...вона більше не витримала.

— Знаєш, Марк…
— Ага? — він засяяв, як лампочка у ванній кімнаті.
— Іди на три букви.

Момент тиші.

Навіть принтер перестав шуміти.
Хтось упустив скріпку.
Кавоварка завмерла в ступорі.

Офіс завмер, а разом із ним — і Марк.

Його обличчя стало повільно, дуже повільно змінювати форму.
Посмішка згасла.
Очі заблищали.
Він кліпнув кілька разів.