Аналітик сердець

Наступного дня Марк з’явився в офісі, як спецагент під прикриттям. Щоправда, прикриття в нього було не дуже: біла сорочка сиділа на ньому, як наволочка на холодильник, а піджака він так і не знайшов — бо “мама десь повісила, а шукати не охота”.

— План простий, — пробурмотів він собі під ніс. — Спокій, впевненість… і погляд з-під брів. Жінки таке люблять, здається.

Олівія саме йшла з кавою в руках і папкою під пахвою, мов маленький бухгалтер у бою. Вона зиркнула на нього, але швидко відвела очі. Не тому що соромилася — просто побачила, як він ледь не врізався в стіну, намагаючись “дивитися з-під брів”.

— Доброго ранку, Олівіє, — натягнуто вимовив Марк, нахиляючись трохи вбік, бо чув, що це додає шарму.

— Марку, — відповіла вона коротко. — Якщо ти спітнієш від цього погляду, кондиціонер — праворуч.

Перша спроба — провал. Але Марк не здався.

Наступна атака сталася біля кулера. Він стояв там із кавою в руках, ніби випадково, але вже тридцять хвилин. Тринадцять людей підійшли попити води, і кожного разу він питав:
— А ви не бачили Олівію?

Під кінець хтось пробурмотів:
— Він що, зневоднився без неї?

І ось нарешті — вона. Йшла, зосереджено розглядаючи графік на планшеті.

— Привіт ще раз, — підморгнув Марк.

— Знову? — зітхнула Олівія. — У тебе графік привітань на кожну годину?

— Я просто… хотів спитати. Ти… любиш фільми?

— Лише ті, де бухгалтер перемагав усіх.

— Це… реальне кіно?

— Ні. Але було б добре.

Марк усміхнувся. Олівія знову пройшла повз. Але цього разу — з ледь помітною посмішкою. Маленькою, на одну секунду. І цього вистачило.

Наступні дні стали випробуванням для колег.

У відділі фінансів на стінах з’явилися постери “Розклад кави з Олівією” (зроблені анонімно — але всі знали, хто).
У їдальні він замовив салат “як у неї”.
На робочому столі Олівії хтось залишив цукерку у формі зайчика. І підпис: “Якщо що — я теж зайчик”.
Олівія була мовчазна.

Ні «привіт», ні «відчепися», ні навіть оцього її фірмового “о Господи, знову ти”.
Просто — тиша.

Марк пробував все. Переходив повз її кабінет із дуже важливим виглядом, сподіваючись, що вона запитає, чим він займається. Не питала.
Наклеїв на кавомашину наліпку “Без Олівії — кава не та”. Вона її зірвала.
Одягнув нову сорочку. Вона навіть не зиркнула.

Він намагався бути зайчиком. Але як бути зайчиком, коли тебе не помічають?

Він кипів.

— Все, — буркнув Марк, — я йду до батька.

В кабінеті Віктора пахло кавою, шкірою й пасивною агресією. Марк зайшов, гримнув дверима, схрестив руки на грудях і запустив погляд "розчарованого оленя".

— Тату, вона мене ігнорує!

Віктор підняв брову.

— І?

— І ти мені казав, що це буде якось… ну, не знаю… як у фільмах! А вона мене не бачить! Наче я принтер у коридорі — стою, шумлю, а уваги нуль!

Віктор поставив чашку й повільно відповів:

— Я сам попросив Олівію не звертати на тебе увагу.

У кабінеті запанувала тиша. Така глибока, що навіть годинник на стіні замовк.

— Що?

— Вона розумна дівчина. І професійна. Я не хочу, щоб ти їй плутав думки своїми… зайчиками.
— Це був лише один зайчик! — зірвався Марк.
— Три. Один на моніторі, один на стільці, один з цукерок.

Марк почервонів:

— Ага! Тобто ти все знав, але мовчав?!

— Я ж не сліпий.

— А я думав, що вона мене просто не любить… а виявляється, ти тут головний режисер!

— І я забороняю тобі заходити до неї в офіс.

— Чудово! — гримнув Марк. — Тоді я йду. І не в цей ваш бухгалтерський полон, а туди, де мене розуміють. Де є залізо, штанги і гантелі!

— У спортзал?

— Так! У мій храм стабільності!

І з цими словами Марк грюкнув дверима — як справжній драматичний велетень — і поїхав качати не лише біцепси, а й свої образи.

А Віктор лише зітхнув, взяв чашку і пробурмотів:

— Цей хлопець точно від мами.

Віктор зайшов у дім із видом людини, яка щойно уникла авіакатастрофи.
Насправді — просто сварка з сином. Але для Віктора це було майже одне й те саме.

На кухні, як завжди, пахло вечерею. Гера стояла біля плити, в її фірмовому фартушку з написом “Мене не злити, я знаю, де ти спиш”.

— Привіт, — озвалася вона, не повертаючись. — Сьогоднішній день пройшов без вибухів?

— Не зовсім, — відповів Віктор, знімаючи піджак. — Син образився на мене. Поїхав у спортзал.

— О, значить, все добре. Краще хай гантелю шпурне, ніж чашкою в Олівію, — Гера подала йому чашку з чаєм і сіла навпроти.

Віктор втомлено потер скроні.

— Я сказав Олівії, щоб вона не наближалась до нього. А він подумав, що вона його ігнорує через те, що він нікому не потрібен.

— Бідний Марк, — хмикнула Гера. — Стільки м’язів, а мозок все ще підлітковий. Ну, він же як вовк. Поки не вдариться — не зрозуміє.

— Він не вовк, він... гіперемоційний заєць. В костюмі вовка.
— Як ти в молодості, — усміхнулась Гера. — Тільки в тебе ще й куртка була зі стразами.
— Не нагадуй.

Вони обидва розсміялися.

— Я просто не хочу, щоб він втрапив у якусь дурницю. Олівія не проста дівчина. Вона серйозна, доросла. А Марк — ну, ти його знаєш. Він може за п’ять хвилин розклеїтись, якщо йому хтось не усміхнеться.

— То навчи його. Але не вчи, як батько з офісу. Вчи як... батько, який любить. Бо твій син не просто хоче бути ювеліром. Він хоче бути кимось, кого не ігнорують.

Віктор подивився на неї, і в його очах з'явилося щось м’яке.

— Може, я занадто тисну...

— Може. Але це краще, ніж стояти осторонь.

Гера зробила ковток чаю й додала:

— А з Олівією не переживай. Якщо вона справді така розумна, то сама вирішить, хто перед нею: вовк, заєць, чи просто хлопець, який уперше закохався не в дзеркало.