Післямова

Вітаю, шановні читачі! Ось і кінець. Якщо Ви дійшли до післямови, то, скоріш за все, Ви дочитали оповідання до кінця (принаймні… я на це щиро сподіваюсь…), а не просто перегорнули сторінки. І як Ви могли помітити – кінець я зоставив відкритим. Звісно, можна було все розкласти по полицям, відповівши на всі питання. Але, я хотів надати Вам змогу самостійно поміркувати, проаналізувати, або дати волю уяві, щоб додумати, чим же все закінчилося. Можливо, бідолашну Ірину дійсно поцупив монстр і забрав до свого жахливого лігва. А можливо, вона просто занадто рано підвелася з ліжка, не застелила його, щоб не втрачати дорогоцінний час, та поквапилася в магазин. Можливо, вона хотіла встигнути приготувати Дмитрику обіцяне ранкове какао ще до того, як пішла б на роботу. Можливий будь-який, навіть найнеймовірніший, варіант…

Проте, якщо Вас все ще обурює відсутність чіткої відповіді, то надаю певний варіант вирішення цієї проблеми. Ні, прямої відповіді на «що сталося?» я не напишу, навіть якщо хтось із Вас наївно на це сподівався (тут я зловісно регочу). Однак, у оповіданні я зоставив деякі «маячки», які можуть підказати, натякнути, або навести на думку. Відповіді у тексті, просто будьте уважними. Але, якщо Ви відразу про все здогадалися, помітивши ці «маячки», то я пишаюся Вами. Ви – молодець!

Звідки взагалі з’явилася ідея цього оповідання? Мені часто не давало спокою одне питання: чому дорослі, при всій своїй упевненості, що монстрів не існує, все ж таки, продовжують їх боятися? Вони постійно кажуть дітям, що все це вигадки, плід уяви і таке інше. Проте, після перегляду фільму жахів, чи відео-гри, чи якоїсь телепередачі про надприродне, навіть у них прокидається якийсь незрозумілий страх. Він підіймається із самих потаємних глибин душі і починає впливати на них. У кожного це відбувається з різним ступенем впливу. Та попри все, кожен з них хоча б раз, але, відчував цей страх у дорослому житті. А ті, хто заперечує це, скоріше за усе, просто намагаються обдурити інших, а часто – навіть самих себе.

Особисто я взагалі не вірю в жодних богів, чи чортів. Для мене всі ці вампіри, привиди (як і екстрасенси, які їх бачать), вся ця потойбічна маячня – лише класні образи для творчості. Я вважаю, що справжніх чудовиськ потрібно шукати не в потойбіччі, а серед самих людей (чого лише вартий В. В. Путін – чим не справжнє чудовисько?). Однак, навіть я інколи (після перегляду фільму жахів) починав відчувати себе ніяково, з’являвся цей дивний неконтрольований страх. Зізнайтеся, певен, що й у Вас так бувало: підходиш до ліжка, ще під сильним враженням від фільму, і якогось біса побоюєшся, що хтось тебе зараз схопить, або торкнеться. Стає якось лячно, незвично та некомфортно знаходитися у власній оселі. Звісно, все це відбувається на ніч (удень ефект набагато слабший, або взагалі відсутній). І от, ти чимшвидше забираєш ноги з підлоги, закутуєшся в ковдру – і ти в безпеці. А потім, лежиш і сам собі дивуєшся, нервово хіхікаючи в думках: «Що це я?...» Так-так, що ж це ми? Монстрів же не існує. Та краще перестрахуватися… Вірно?

Пам’ятаю, як після перегляду фільму жахів «Дзеркала» я пішов у ванну кімнату, щоб поголитися. Для цього мені доводилося часто дивитися у дзеркало. І, як ви вже здогадалися, це було доволі неприємно, навіть моторошно. Я прямо таки очікував, що ось зараз моє відображення утне якусь надприродну фігню. Що мій двійник зостанеться на місці, в той час, як я відвернуся, чи нахилюся (точно, мов у фільмі). Я злився на себе за такі думки, дивувався, сміявся над собою, але… продовжував відчувати це побоювання. При всьому своєму неосяжному скептицизмі, якась триліардна часточка мене припускала таку можливість. Логічний мозок аргументовано переконував, доводив, що мовляв: «Все це фігня, розслабся…» Але, відчуття… Відчуття – це не слова, чи емоції, які можна приховати. Відчуття не запитують твого дозволу, щоб проявитися. Доголився я тоді з небаченим поспіхом, звівши поглядання у дзеркало до мінімуму, та чкурнув від нього якнайдалі. Зараз, я сиджу і сміюся над цим. Та даю гарантію, якби я спробував усе це повторити, то відчув би те ж саме.

Потім, я поцікавився враженнями своїх друзів, які теж подивилися цей фільм.  Однак, спочатку я переповів їм свої відчуття під час гоління. Як я того й очікував, майже всі погодилися зі мною, зізнавшись, що відчували те ж саме. Дехто, звісно, заперечував, намагався здаватися незворушним «меном». Хоча, я готовий побитися об заклад, що це було не так.

З приводу персонажів: вони вигадані. Однак, деякі риси характеру, звички, або вподобання я взяв із реального життя. Риси характеру Ірини формувалися навіть під час написання. Але, від моєї матері, вона унаслідувала любов до сина, відповідальність та дбайливе ставлення.  Моє ім’я теж Діма, і в дитинстві, як і у Дмитрика, у мене було  ліжко з щілиною від стіни. Я теж побоювався, що там мене може хтось вхопити. Боявся ненароком уві сні засунути туди руку. Колись у мене був жар і я з просоння плутав, чи це ще сон, чи дійсність. Мені було тяжко відрізнити реальність, думки плуталися. Найнеприємнішим був стан, коли мене зациклювало на одній думці. Наприклад, це могла бути якась пісня,  яка постійно повторювалася по колу, знову і знову, просто зводячи з глузду. Коли жар проходив, я сам дивувався тому безглуздю. Нещодавно я знову перехворів, був жар, я марив. В якусь мить всі ці спогади, відчуття, навіть майже непомітні дрібниці склалися у довгий ланцюг асоціацій та порівнянь. Ось так і народилося «Мамо, під ліжком монстр!»

Це моє друге закінчене оповідання і я сповнений надії, що не останнє. Я безліч разів його переписував, то доповнював, то знову нещадно видаляв абзаци, намагаючись знайти баланс між неспішним описом та динамічними подіями. Я намагався вловити вірний темп, щоб не виникло бажання заснути під час читання, але, водночас, щоб не виникло враження «вирваних сторінок», ніби чогось у тексті не вистачає. Правду кажучи, я і зараз би знайшов ще безліч моментів, які б я, без сумнівів, захотів би змінити. Так можна продовжувати до нескінченності, і це – моя головна проблема. Потрібно вміти вчасно спинитися. Не раз спіймав себе на тому, що інколи перший варіант написаного був набагато краще, аніж те, що я виправив. Головне при редагуванні – не зіпсувати вже готове.