3

Дмитрик отямився мокрий, мов хлющ. Він не зміг зрозуміти, скільки був у «відключці». Але, за цей час, сонце вже встигло пропливти по небу набагато далі. Розплющивши очі, він нажахано скрикнув та здригнувся. «Монстр!», – подумав він і вмить усе згадав. Однак, це був лише постер на протилежній стіні із зображеним на ньому Веномом (чудовисько із коміксів про Людину-павука). Він дивився на хлопчика, широко роздерши зубатого рота у хижій посмішці та висолопивши довгого заслиненого язика. «Фух… – Дмитрик полегшено зітхнув. – Хоч і занадто реалістичний, але, це був просто нічний кошмар…» – він почав підводитися.

Та зарано він так зрадів. Адже, на місці, де присмокталися п’явки та тримала гидка рука, шкіра була якоюсь пом’ятою, почервонілою та свербіла. Сліди нападу залишилися! «То це було насправді?!», – він жахнувся ще дужче, аніж раніше. Серце забилося швидше, у скронях запульсувало, перехопило подих, а від страху навіть живіт скрутило. «Матуся!...» Однак, щоб підтвердити, або спростувати найгірше, її потрібно було негайно знайти! Або, не знайти…

Дмитрик схопився і за звичкою ледь не поставив ноги біля ліжка. Схаменувся він майже в останню мить і відсмикнув їх назад. А міг зробити свою останню, фатальну помилку. Він підійшов до краю ліжка, а потім стрибнув з нього якнайдалі. Щойно ноги торкнулися м’якого килима, Дмитрик чкурнув зі спальні, не озираючись. Всередині все стислося та похололо, а по спині пробігли вже знайомі лячні мурашки. Йому здалося… Хоча, ні… він майже відчув, що позаду хтось був.

Спинився Дмитрик лише в кімнаті Ірини і відразу боязко озирнувся. Серце буквально вискакувало з грудей, він тяжко та часто дихав. Але, ніхто його не наздоганяв і не намагався вхопити. Не зважаючи на це, приводу заспокоїтися ще не було. Ліжко матері виявилося пустим та незастеленим, а вона нізащо б не залишила його в такому вигляді. Дмитрик поклав долоню на простирадло, помацав подушку. Вони були холодні, вочевидь на них вже давно ніхто не лежав.

— Мамо?... – вкрадливо покликав він.

У відповідь – тиша, яку порушував лише стукіт настінного годинника. Дмитрик поквапився до коридору – нікого, ванна кімната – нікого, кухня… «Нікого!» Навіть обіцяного ранкового какао не було, ним там і не пахло! Жодного сліду матері. Окрім Дмитрика, в квартирі більше не було жодної живої душі. Він жахнувся в смерть.

— Маааамоооо!...