2

Хурделиця за вікном стихла, а вулиці набули вигляд зимової казки. Дерева, будинки, автівки – все навкруги вкрило товстим шаром пухкого снігу, поховало у кучугурах «солодкої вати» зими. Вітер поступово вщухав, аж доки не зник зовсім. Усюди запанувала повна тиша та нерухомість. Складалося враження, що життя взагалі стало на паузу і остаточно зупинилося в часі.

Апельсинове світло вуличного ліхтаря, хоч і тепле, але, в чомусь сумне, відкидало чудернацьку, навіть моторошну тінь від гілки. Вона падала у спальню Дмитрика, вимальовуючись на стіні, точно над його ліжком, достатньо чітким обрисом. Не потрібно було мати занадто бурхливу уяву, щоб помітити, наскільки сильно тінь від цього тонкого засніженого гілля схожа, мов дві краплі води, на довгі скрючені пальці якогось страшного чудовиська із нічних кошмарів. Ці «пальці» гойдались, то вгору, то вниз, над головою Дмитрика. І здавалося, що жахлива лапа намагалася схопити бідного хлопчика, який міцно спав і навіть не підозрював про, навислу над ним, небезпеку.

Та його безтурботному сну не судилося продовжуватись довго… Цього разу вже Дмитрик, а не Ірина, прокинувся від незрозумілого звуку. І не те, щоб він був таким вже й незрозумілим, скоріше – непритаманним для квартири. Розпізнати його відразу Дмитрику не вдалося. Однак, він був цілком упевненим лише в одному: йому вже доводилося чути щось подібне раніше. «Але, де я його чув?... – ще не зовсім осмислено подумав він.»

Поміркувати над цим питанням як слід йому не вдалося. Інша думка, що увірвалася в його душу та розум зі швидкістю реактивного літака, майже спаралізувала тіло. Він із жахом відчув та усвідомив, що знаходиться у ліжку сам! А ні обіймів матері, а ні її тепла, навіть рідного запаху не зосталося! «Позаду – нікого!» На зміну приємному теплу, по спині пробігла лячна прохолода, а шкіра вкрилась мурашками. І ніби цього жахливого відкриття було замало, так ще й світло було вимкнене! Останній рятівний бар’єр, можливо, навіть єдиний стримуючий фактор, був зрадницьки вимкненим, дякуючи його любій та дбайливій матусі!

Не було ніякого довгого відходу від сну та шаблонно-кіношного повернення до тями. Не промайнуло і сумнівів, як у Ірини, чи він остаточно прокинувся. У Дмитрика все сталося миттєво, немов у його голову вистрелили кулею спогадів. Так… він не забув про монстра. Що б там не казала мати, але, після сну пам’ять про нього не розвіялась. Ба більше: спогади не лише продовжували сидіти в його голові, вони ще й гучно били в усі тривожні дзвони, сповіщаючи про неминучу небезпеку. Тепер вже ніщо не заважало монстру напасти знову. І Дмитрик був упевненим, що цього разу він досягне своєї жахливої мети. Цього разу, монстр отримає бажане, упіймає свій ласий шмат – Дмитрика!

Пересилюючи зростаючий страх, він повільно перевернувся на спину, потім піднявся на одному лікті та схилився ближче до краю ліжка, щоб поглянути додолу. Дмитрик до смерті боявся побачити там монстра, чи щось не менш страшне та незвичайне, що передує його появі. Все єство пручалося та гучно протестувало проти таких зухвалих дій. Але, Дмитрик розумів, що просто мусить туди поглянути, йому було конче необхідно дізнатися, що то був за звук.

Попри всі його очікування та побоювання, нічого незвичайного і, тим більше, страшного там не виявилося. Підлогу вкривав той же самий килим, а трохи далі – недбало розкидані іграшки. Не дивлячись на всю цю звичність та очевидну безпечність оточення, Дмитрик не відчував себе у безпеці. Щось підказувало йому, що не все гаразд у надмірному спокої, що панував навколо. Всі його нутрощі переверталися з ніг на голову у передчутті чогось лихого. «Але ж, ти не заглянув під ліжко... – ткнув його носом у неуважність підлий внутрішній голос, а потім, єхидно захіхікавши, додав: – То з чого ти тоді взяв, що все спокійно?...» Насправді, Дмитрик не забув про ліжко, просто відтягував цей момент якнайдалі. Однак, він не встиг. Його випередили…

            Раптом, спальню наповнила густа зловісна тиша. Вона була настільки нереальною та всеосяжною, що Дмитрик майже відчував її на шкірі. Через неї він перестав чути власне сопіння, хоча, ще мить тому видував з носа повітря із потужністю та гучністю ковальських міхів. З’явилося вкрай гостре відчуття нестачі повітря. В одну мить воно зникло, неначе з натисненням якоїсь кнопки його викачали з кімнати, створивши абсолютний вакуум. Проте, як би це не було дивно, він не задихався. Дмитрик не сумнівався, що якби він спробував крикнути у цій тиші, то не почув би власного голосу, точно як у космосі. «У вакуумі…»

Не встиг він оговтатися від цього потрясіння, як раптом з’явилося нове, не менш дивне, нереальне… шокуюче. Ніс почав уловлювати неприємний запах мулу та затхлої води. Та вже через кілька секунд він перетворився на нестерпний сморід. Сплутати його із чимось іншим Дмитрик не міг, навіть якби захотів. Будучи затятим рибалкою, він часто бігав на старий ставок зі своїм ліпшим другом, Максимом. Серед незліченних кущів очерету, ряски, квакаючих жаб та противно попискуючих комарів, що так і мріяли випити із хлопчиків усю кров, там стояв точнісінько такий же сморід. «Але ж, це… повне безглуздя… Божевілля…» – здивовано жахнувся Дмитрик.

І ніби знущаючись над його неймовірно-божевільними припущеннями та відчуттями, з-під ліжка почувся тихий, але, аж надто впізнаваний плескіт води. «Точно, мов плескіт хвиль на ставку!… – офігів Дмитрик. – Та як таке взагалі можливо?! Я ж удома, у своєму ліжку, а під ліжками не буває ставків!» Здоровий глузд відчайдушно, але, марно, боровся з цими протиріччями, намагався усіляко пручатися, наводячи об’єктивні аргументи та заперечення, точно так, як це нещодавно робила його мати у випадку з монстром. Однак, відчуття, такі ясні, реальні… «Справжні!» …нещадно переконували в дійсності того безглуздя та божевілля, що коїлося тут і зараз.