1

Присвячується моїй матері, Надії.

Мамо, попри всі складнощі та негаразди, ти продовжуєш піклуватися про мене, підтримувати в моменти відчаю, коли мої руки опускаються, та допомагати в усьому, а найголовніше – щиро любити. Ти не перестаєш  вірити в мої сили і це надихає мене продовжувати свою творчість, хай би як тяжко вона не давалась. Навіть під час написання цього твору ти – мій перший та, без сумнівно, найголовніший читач, критик та редактор. Я безмежно вдячний за все. Люблю тебе!

За вікном чотириповерхового багатоквартирного будинку панувала глибока, та не сказати, що зовсім тиха й спокійна, ніч. Пластиковий термометр без усілякого оптимізму сповіщав, що на вулиці двадцять чотири градуси нижче нуля. Час від часу загадково посвистувала зимова хурделиця, яка, здавалося, лише посилювалась.

            Ірина солодко спала у своєму ліжку, закутавшись у теплу ковдру. Щоправда, то був розкладний диван, але, все своє доросле життя вона тільки на ньому і спала, тому звикла називати його «ліжком». Ірина знову допізна віддалено працювала за комп’ютером на одній роботі, а о шостій ранку їй потрібно було збиратися на іншу, ще більш ненависну роботу, одна лише думка про котру викликала неймовірне роздратування. Зазвичай, до вечора вона вже буквально валилася з ніг від втоми, а голова нагадувала роздуту гумову кулю, в якій дзижчали бджоли і вона ось-ось мала б луснути. Свого семирічного сина, Дмитрика, вона виховувала самотужки. Клопоту в її житті вистачало, його було настільки багато, що одна людина просто фізично не встигала із ним справлятися. Однак, попри все, вона справлялася, і доволі вдало. Правда, у такого устигання був і зворотній бік – часу на себе у Ірини зоставалося зовсім обмаль, хтось інший сказав би, що його не було взагалі. Тож, як і в усі інші холодні зимові дні, що так і гнітили своєю депресивністю, вона намагалася насолоджуватися кожною хвилиною жаданого, можна навіть сказати омріяного відпочинку.

            Судячи з легкої, ледь помітної посмішки, що застигла на її губах, Ірині саме снилося щось доволі приємне. Це могли бути цуценята, від яких вона була в захваті і завжди неймовірно розчулювалася, а можливо, і еротика, але, про неї вона буде мовчати навіть своїм подругам. Та що б їй там не снилося тієї ночі, насолодитися приємними відчуттями до кінця Ірині не вдалося…

            Раптом, вона щось почула! Правда, стовідсоткової впевненості не було. Та воно й не дивно. З одного боку Ірина ще не прокинулася, але, з іншого – вже й не спала. Вона знаходилася точнісінько на межі двох реальностей. Складно було визначити, чи той звук пролунав уві сні, чи наяву. Як би там не було, Ірині тоді почулося, що хтось її покликав і тон того голосу, як їй здалося, пролунав тривожно. Однак… голос здавався таким далеким, приглушеним, навіть ефемерним, ніби донісся до її вух з-за тисячі кілометрів. Цілком ймовірно, що він міг пролунати з того ж таки сну. Але, в думках Ірини промайнуло: «Чи це мені не почулося?...» Проте, ця миттєва думка вилетіла з її голови, так само швидко, як і з’явилася в ній, безслідно розвіявшись, немов легкий дим за сильним вітром. Чи почулося, чи лише здалося?... Втім, цього явно не вистачило, щоб Ірина прокинулася остаточно. Вона лише протяжно засопіла, трішечки потяглася всім тілом, а потім, перевернувшись на інший бік і вмостившись зручніше, розслабилася і знову почала вислизати з рук реальності в обійми безтурботного забуття.

            Аж ось, знову її хтось покликав! Той самий приглушений тривожний голос, але, вже дещо гучніший. Ірина прокинулася миттєво, ніби від легкого ляпасу, і цього разу – прокинулася остаточно. Широко розплющивши заспані та почервонілі від довгого сидіння за монітором очі, вона підняла голову з подушки і прислухалася. Окрім рідкого посвистування вітру за вікном та мірного постукування стрілки годинника, в іншому – ідеальна тиша. Не дивлячись на цей, майже мертвий, спокій, такий звичний для їхньої оселі, материнське серце щось відчуло, стривожилося. Ірина не могла пояснити «яким чином?», просто відчула… і могла побитися об заклад, що відчула  щось лихе. Шосте чуття? Можна було сміливо списати це на інтуїцію, нехай навіть вчені не довели її існування.

Хай там як, промайнуло ще кілька секунд вагань, перш ніж Ірина, все ж таки, вирішила піднятися з ліжка і перевірити сина, що мав би мирно спати у своїй кімнаті. Кваплячись, вона скинула ковдру і вмить занурилась у прохолодне повітря квартири. Їй Богу, точно в ополонку пірнула і вмить пожалкувала про це. Ще б пак! Тут і дивуватися було нічому! Централізоване опалення, здавалося, що підігрівалося за допомогою кишенькової запальнички. А якщо вже сказати зовсім відверто, то навіть не підігрівалося, а скоріше, просто не давало можливості замерзнути воді всередині батарей. Ірині зуб на зуб не попав, коли стопи торкнулися холодної, мов лід, підлоги. В ту ж саму мить, промайнуло короткочасне, але, просто нестерпне бажання: так захотілося чим швидше скочити назад до теплого ліжка, закутатися в товстій ковдрі, мов гусінь в коконі, і лежати отак, не рухаючись, чекаючи тепла і сонечка, аж до самої весни. Та вороття назад вже не було. Звісно, Ірина з легкістю могла так вчинити: лягти, як ні в чому не бувало, переконавши себе, що їй все це почулося, наснилося, примарилося, врешті-решт. Однак, це була б відверта брехня самій собі.

Подібний вчинок змусив би її совість повільно прогризати мізки до залежів почуття провини, а у неї вони знаходилися під самісінькою кіркою. По суті, там і гризти було нічого. Щоб викликати у Ірини подібні почуття, не потрібно було докладати особливих зусиль. Однак, коли це стосувалося Дмитрика… Його добробут стояв у Ірини на першому місці, тут навіть обговорювати було нічого. Та й взагалі, вчини вона так і яка б вона була після цього мати?