Розділ 18

Фелікс

Я дотримуюся вказівок навігатора. Усе чітко. Без збоїв. Зазначаю, що жіночій голос віртуального помічника, який лунає з телефону, мені приємніший тут, в Україні, ніж у Норвегії. Пестить слух. Як кажуть, вдома і солома їдома.

Юлина машина в моїх надійних руках чудово справляється з усіма перепонами на нашому шляху. Працює безвідмовно. Тато вніс дані з адресою, за якою потрібно доставити безцінний вантаж і я повністю покладаюся на електронного помічника.

Безцінний вантаж покірно сидить у дитячому кріслі на задньому сидінні автомобіля, обертаючи головою на всі боки. Слухняне, розумне створіння.

– Дитинко, ти як? – цікавлюся про всяк випадок станом дитини.

– Добре, мені з тобою не страшно, – бачу її миле личко в дзеркалі заднього виду. Які ж у неї чарівні очі, мені важко відірватися від них. Перемагаю себе і повертаю погляд на дорогу. 

– Нічого не бійся, скоро маму побачиш, – підбадьорюю дитину.

А я турбувався, що відвик, забув місто. Я, можливо, щось і забув, тільки ось руки пам'ятають усе. Та ще й за допомогою навігатора, взагалі все ок.

Не перестаю оглядати околиці навколо. Як усе змінилося! Не впізнати. І схеми руху автомобільного транспорту не стали винятком. Але з помічником таким, як у мене, проблем немає.

Починаю трохи нервувати, коли розумію, що автомобіль наближається до дуже значущого в моєму житті мікрорайону. Району, де пройшла моя молодість. Стільки спогадів! Студентські роки, роки кохання спливають у моїй пам'яті. Ха, слідами своєї юності.

– А як же цей кулон опинився в тебе на шиї? – користуючись зупинкою автомобіля на перехресті, перед червоним світлофором, хочу дізнатися подробиці про таку значущу для мене каблучку.

– Мама одягла і сказала, що це мій оберіг, – я бачу, як Настя дістає з–за пазухи кулон–каблучку і притискається до неї губами, зворушливо тре його між маленьких долоньок, наче хоче розбудити його магічну силу. – Мама сказала, щоб я його не показувала нікому. Тоді він буде мене оберігати. А ти побачив. Мама буде лаяти мене?

– Ну це ж випадково сталося, ти не спеціально мені показувала. Просто він випав, коли ти нахилилася, щоб сісти на мотоцикл і він зачепився за ручку. Мама не дізнається про це. Ми ж домовилися, що це наша з тобою таємниця.

– А хіба так можна? Мамі не говорити? Я все їй розповідаю, – дівчинка пожвавлюється.

– Не хвилюйся, у всіх мам є одна особливість – лаяти і все прощати. Я думаю, твоя не виняток.

Мені стає однозначно не по собі, коли автомобіль в'їжджає на територію знайомого мені двору. Я зупиняюся і починаю звіряти адресу у своєму телефоні. 

Очам своїм не вірю – я маю передати це малятко мамі за адресою, де колись жив разом із Поліною, за адресою, де вона була прописана.

– Настуню, а як звуть твою маму? – мені насилу вдається стримувати тремтіння в голосі.  Передчуття приголомшливі. Якщо я зараз почую це ім'я, якщо раптом це вона, то я, я не знаю, що буде.

– Поліна. Ми вже вдома, йдемо швидше до мами,– дівчинка починає соватися, намагаючись звільнитися від ремінців безпеки. Це донька Поліни!? У неї є донька!

Батя, теж, той ще жук. Він не міг не знати. Оце так!

– Ось воно що! Отже, Поліна, – я напружено слідкую за кожним словом Насті, чую її відповідь і розумію, що всі мої надії на елементарний збіг або непорозуміння роблять мені прощальне “ад'ю” і випаровуються. 

До останнього ще сподівався, що це може бути будь–що, але не те, що завдасть мені таке здивування. Значить вона, ця негідна жінка Поліна, використовує каблучку для заручин, яку я їй подарував, як оберіг для дитини від іншого чоловіка. Адже так?

– А де ж твій тато, малятко? – я вже допомагаю їй вибратися з автомобіля і беру кошик із гостинцями.

– Далеко, ду–уже далеко. Так мама каже. Він увесь час їде додому, а я все чекаю, – вона задирає догори свою голову, і мені стає зрозумілим по її очах, наскільки нагальним для неї є моє запитання. Вона засмучена.

Вже, як я засмучений, крихітко, якби ти тільки знала. Так засмучений, що не наберуся сміливості продовжувати шлях далі, до квартири, де тепер живе Настуся і де колись зароджувалося наше з Поліною почуття кохання.

– Слухай, дядьку Феліксе, а Хорвегія це дуже далеко? – вона довго думає, перш ніж поставити запитання.

– Ти маєш на увазі Норвегію? Норвегія далеко, дуже далеко, – я так збентежений позаплановою майбутньою зустріччю з Поліною, що не розумію суті інтересу Насті до віддаленості Норвегії від України.

Я з головою поринаю в роздуми. Бреду як у тумані, тримаючи міцно дівчинку за руку, яка тягне мене вперед, вказуючи шлях до себе додому. Скоріше б уже все вирішилося і я зміг би повернутися додому і відпочити душею. 

Ну, треба ж, моя колишня борсучка! Вискочка!  І тут обскакала, у своїй звичній манері. У неї є донька, отже, вона стала матір'ю. А я та думаю, що вона так змінилася. Начебто колишня Поліна, а щось у ній не так, якась вона не така, як колись. Ось значить у чому справа. Так, материнство змінює жінку. 

Хто ж цей обранець? Хто ж щасливий татусь? Тренер із плавання? Та хіба мало хто може бути за її схильностей до... Напевно, черговий якийсь чмир. Мурло, який ніяк додому не може доїхати. Далекобійник, найімовірніше.

– Давай я, ти не вмієш натискати кнопочку, – Настя вимагає, щоб я її підняв на руки, і вона дзвонитиме в дзвінок сама. Я натискаю дзвінок неодноразово. Усе безрезультатно. За дверима тиша і ніхто нам дверей не відчиняє.

Зате відчиняються двері сусідньої квартири. Звісно, наше з Настею бурхливе обговорення зачинених дверей та її крик – "Мамо, я прийшла!" – переполошили всіх сусідів.

– Що за... галас? – голос Алевтини Василівни лунає з-за дверей, що поступово відчиняються. – Фелікс? Ти? Так не очікувано..., – жінка напружує очі. І вони перетворюються на блюдця.

Вона оглядає мене з голови до п'ят, намагаючись упевнитися, що не помилилася і перед нею стою я.