Розділ 13

Поліна

П'ять років тому

Того нещасливого дня, закінчивши тренування, я, як завжди, довго сушила неслухняне волосся, перекидаючись звичайними коментарями з членами своєї команди з приводу майбутніх відповідальних змагань.

Змагання регіонального рівня мали відбутися зовсім скоро. 

Часу на підготовку не вистачало. В останню мить виникали різні перепони щодо дотримання графіка, складеного нашим тренером Борисом Ігоровичем. Він нервував, зривався на тренуваннях, не міг стримати роздратування, побачивши найнезначнішу помилку когось із нас. 

Раз у раз виникали скандали та сварки і між членами команди. Дівчатам передавалося його невдоволення нашими результатами. 

У результаті обстановка всередині колективу нашої команди загострилася до межі.

Борис Ігорович спочатку в басейні дав собі волю добряче вичитати нас за незлагодженість рухів, потім не втримався зайти до нас у роздягальню, щоб додати міцне слівце, навздогін до вже висловлених претензій.

І врешті-решт запросити мене до себе в кабінет, як одного зі старожилів команди, для індивідуальної бесіди.

– Поліно, у мене такі надії були на тебе, ти мене дуже розчарувала. Адже ти завжди була ведучою. Я не хочу при всіх вичитувати тебе, тому просив тебе зайти. Так далі тривати не може. Ти дуже змінила своє ставлення до занять плаванням. Куди поділася твоя відповідальність? У тебе були прекрасні успіхи. І тому я тебе завжди ставив у приклад іншим. Ти це знаєш. Пам'ятаєш, скільки разів я відзначав тебе, виокремлював тебе з-поміж усіх, неодноразово ставив за приклад, як найздібнішу, найстараннішу. 

– Я знаю, Борисе Ігоровичу, але мені здається, ви перебільшуєте. Ми надолужимо, – виправдання мої були не переконливі.

Я стояла засмучена перед ним, мало не плачучи. Як же так усе руйнується в одну мить.

Якщо Борис Ігорович настільки схвильований, що дозволив собі виговоритися, зайшовши в нашу роздягальню, та ще й викликав мене на килим, то, отже, збоку все має дуже плачевний вигляд. Але чи можна виправити? Невже немає жодної надії?

– Я не дозволю тобі розвалити команду, не годиться особисті інтереси ставити вище командних. Я дуже сподіваюся на твою розсудливість. Ти знаєш, що я тебе дуже ціную і вірю в твій успіх, – він говорив зі мною суворо і, закінчуючи, став рухатися до виходу, бо наближався час нового уроку. – Підтягнися, прошу тебе. На тебе рівняються всі інші.

Ми вже вийшли з кабінету і останні слова він вимовляв, погладжуючи моє волосся, прибираючи його з мого обличчя.

Від його уваги не вислизнула моя реакція на неприємні слова. Для підтримки мого духу він обіймав мене і поцілував у щоку, а я у відповідь повисла на його могутній шиї, боячись розридатися остаточно від усвідомлення своєї провини.

На тому й розлучилися. Борис Ігорович пішов до зали, де на нього чекала чергова група учнів.

Я ж, дуже засмучена, пройшла в роздягальню. Там було порожньо. Усі мої колеги по команді розійшлися, залишилися тільки мої речі.

Минає не більше години з моменту нашої телефонної розмови з Феліксом і я вже повертаюся додому.

– Я вдома! – зачиняю вхідні двері й роздягаюсь біля порога.

Заходжу в ванну кімнату – потрібно розвісити мокрі купальник і рушники після тренування з плавання.

– Феліксе! Я вдома, кажу.

У відповідь повна тиша.

Дивно, куди подівся цей паршивець? Вийшов кудись? Або дурня клеїть, розігруючи мене. 

Квартиру обходжу за кілька хвилин, заглядаючи в усі куточки. Жодних ознак присутності Фелікса немає. Беру до рук чайника, щоб поставити його на плиту і заварити собі чай, і відчуваю, що він майже гарячий.

Значить, він пішов зовсім недавно. На столі бачу його чашку з недопитим напоєм. Майже повну.

Дуже дивно, ми з ним говорили не більше години тому телефоном, і він мене запевнив, що нікуди не збирається йти, чекатиме на мене вдома.

Що ж могло його змусити так різко змінити свої плани і піти?

Спокійно дістаю продукти з холодильника, щоб приготувати вечерю для нас двох. Беру в руки телефон і набираю його номер.

Йдуть гудки, Фелікс не бере слухавки, а потім виклик скидають, і мої повторні спроби додзвонитися безрезультатні: «абонент перебуває поза зоною досяжності».

Набираю Тараса Миколайовича. Перше, що спадає на думку – трапилося щось у нього вдома, з його батьком або мачухою. Він відповідає, і я дізнаюся, що про Фелікса немає жодної інформації. Так, вони спілкувалися телефоном сьогодні вранці, але де він зараз йому невідомо.

Хочу переодягнутися і відкриваю шафу, щоб дістати спортивний костюм. У мене очі на лоба лізуть.

Шафа напівпорожня – нас обікрали. Починаю перебирати речі, що залишилися, і розумію, що мої всі на місці. Відсутні тільки речі Фелікса.

– Та що таке, боже мій?! – тривога і невідомість охоплюють мене. Треба повідомити в поліцію. Зник чоловік і зникли чоловічі речі.

Озираюся і виявляю відсутність будь-яких предметів, що належать Феліксу. Схоже, він не просто вийшов, а зник зі своїми речами.

– Що за?.. – відчиняю всі підряд шафи й переглядаю полиці в них. 

Якщо нас обікрали, то що це за злодії такі дивні, зазіхнули виключно на чоловічі речі. Якось нереально.

Або він пішов із речами? Мій розум ніяк не може прийняти реальність того, що відбувається.

Починаю уважно озиратися на всі боки, може, присутні якісь сліди боротьби або опору, може, хоч щось мені вдасться відшукати, що вкаже причину відсутності коханого, дасть найменшу підказку. 

Стою посеред кімнати в цілковитій безпорадності й розводжу руками. Розум відмовляється знаходити відповідь на одне єдине запитання – «що сталося»? Значить треба чекати, заспокоїтися, відволіктися. І чекати. Усе владнається.