Розділ 11

ПОЛІНА

Я з подивом розглядаю чоловіка і жінку, які підійшли до нашого столика. І він, і вона продовжують тримати в руках свої шоломи.

Перша думка – добре, що я сиджу, як би мені крізь землю не провалитися. Чи навпаки? Краще б мені провалитися, згинути, розчинитися. Очам своїм не вірю і мозок не справляється.

Такі зазвичай метушливі й нав'язливі манери Ігоря Валерійовича, що викликають у мене досі неприйняття, виявляються дуже доречними й рятують ситуацію. Обертаються для мене рятувальним кругом, подібно до того як для потопаючого посеред бурхливого океану. Шеф заповнює тишу своїми вітальними вигуками. 

Лунає звук шолома, що падає на підлогу. І в мене, і в Фелікса з'являються дві секунди, для того щоб оговтатися і впоратися з незручністю несподіваної зустрічі, поки він нахиляється, щоб підняти його.

Ну і гримуча суміш. Спочатку захоплення, потім здивування, а вже після презирство. І все це в мій бік. І всього цього по максимуму. 

Він дивиться на мене, не відриваючи очей, ніби намагається упевнитися, що це справді я. Невже я так змінилася? Досить пожирати мене очима. Стривоженими і гнівними.

Мені ж достатньо лише краєм ока захопити його постать і я, не затримуючись, опускаю очі під натиском його презирства. Бо треба терміново вирішити, як поводитися і оговтатися від несподіванки. 

Востаннє я бачила людину, яка збирається сідати за наш столик, п'ять років тому. Того дня ми з ним поснідали, він пристрасно поцілував мене і пішов в університет складати державний іспит. І цей сніданок, і цей поцілунок були останніми. Відтоді я його не бачила. 

Ні пояснень, ні повідомлень – нічого, тільки біль від розлуки і гіркота від безпорадності. І я, вбита горем, на руїнах нашого першого і мого єдиного кохання. У квартирі, де, за що не візьмешся, все болісно нагадує про кохану людину, яка зникла з мого життя.

Не стримуюся і піднімаю на нього очі. Цікавість переважає. Яким ж він став? Я так давно не бачила цих очей, які завжди мали наді мною незрозумілу владу.

Він дивиться немов крізь мене.  В очах – буря, губи презирливо стиснуті, тіло ніби готується до атаки.  Я надто добре його знаю, щоб не оцінити емоції Фелікса. Точніше, знала, тепер, через майже п'ять років, я вже ні за що не ручаюся. 

Нерви мої на межі, по тілу поширюється паніка.

"Тримайся", наказує мені свідомість. 

– Познайомтеся, це мій фінансовий консультант Царенко Поліна, – до мене долітають слова шефа.

Я не повинна дати йому привід здогадатися про свій стан.

Простягаю руку його супутниці. І була не була, відпускаю свої емоції на волю. Я вітаю тільки дівчину. А він нехай сприймає це як хоче. Ну не потягнулася моя рука в його бік, що ж поробиш.

Та й він продовжує зависати. Тож можна списати на його небажання вітати фінансового консультанта з боку ділового партнера. 

– Дуже приємно, ми затрималися, вибачте, тільки з літака, – супутниця Фелікса вважає за необхідне втрутитися, обводячи всіх здивованим поглядом. Помітно, що він шокує її своєю загальмованістю.

– Розумію, ми чекаємо на вас, тепер можна і замовити, - Ігор Валерійович задоволено потирає руки і дає знак офіціантові. – Я, знаєте, тут уперше, тож порадити щось конкретне не можу. Будемо на свій страх і ризик, так?

Емма, як виявляється звуть супутницю Фелікса, долучає його до вивчення меню і вони обговорюють його зміст.

Настає довгоочікувана розрядка. І мені, і Феліксу вдається зовні не показувати емоції, що збунтувалися від несподіванки нашої зустрічі.

Фелікс невимушено вступає в ділову розмову з моїм начальником.

– Я так розумію, у вас не зовсім стандартний підхід до підбору кадрів, – робить свій висновок Фелікс, після отримання першочергової інформації про роботу нашої компанії від Ігоря Валерійовича і поверхневого ознайомлення зі структурою управління.

Ось воно що? Це камінь у мій город? Він сміє натякати на мою некомпетентність... На мене наче виливають відро з крижаною водою. В одну мить я прокидаюся, як від дурману.

Один тільки його тон чого вартий. Як це низько і негідно, не володіючи справжньою інформацією про мої професійні здібності, натякати на нерозбірливість керівництва під час підбору кадрів. 

Мені прикро, але насамперед шкода його. Так, мені шкода його, тому що він змушений опускатися до подібного зауваження тільки заради того, щоб вколоти мене, показавши свою перевагу і зарозумілість з позиції лідера.

Він же господар компанії, в яку незабаром увіллється наша фірма і я, як і всі співробітники, буду працювати під його керівництвом.  

На кого перетворився колись закоханий по вуха в мене юнак? На справжнього деспота! Він так ненавидить мене.

Моє нещасне серце готове вистрибнути з грудей, воно кричить: “А чи кохав ти взагалі тоді мене? Як смієш?”

Щоб не розридатися, я з силою зчеплюю зуби, ледве стримуючи сльози.

Ну і що він витріщається? Шукає на мені ознаки пригніченості? Насолоджується своєю владою? Дежавю. Ми це вже проходили. На своїй шкурі відчула його знущання і приниження у випускному класі гімназії.

Скільки страждань на мою долю випало в класі з такими мажорами, як Фелікс. Глузування, знущання – все це справа його рук. Скількох труднощів мені коштувало подолати образи і розбудити в ньому щось, що нагадує людяність.

Він нишком спостерігає за моєю реакцією, а в мене перед очима наше спільне минуле: альтанка, де він милується грою сонячних променів у моїх очах і годує мене фруктами, не випускаючи мої пальці зі своїх рук. 

Як боляче. Скільки щастя і захоплення я відчула з ним. Скільки щастя і захоплення я бачила тоді в його очах. Більше ні з ким я не була так щаслива. І немає на світі такої людини, яка б змусила мене страждати більше, ніж Фелікс. Він провісник мого горя. Тільки він.

Але я не буду показувати свою слабкість перед ним. Не дочекається!

– Я вам гарантую професіоналізм наших кадрів і це головне. А підхід до їх підбору – це не ваша турбота. Так, можливо, не такий, до якого ви звикли, але це вже вибачте, справа другорядна, – Ігор Валерійович із неприхованою гордістю дивиться в мій бік. А рука його починає тягнутися до мого тіла, але в останню мить він себе зупиняє і не піддається на спокусу торкатися й обіймати мене.