Розділ 10

ПОЛІНА

Поїздка в одній машині з Ігорем Валерійовичем, моїм босом, на ділову зустріч із новим партнером виявляється виснажливим заходом. Навіть його шикарна, комфортабельна у всіх сенсах автівка не може компенсувати мені огидне сприйняття його присутності.

Занадто багато його апломбу. Занадто він близько. Заспокоюю себе тим, що це незвична для мене обстановка. Я зараз освоюся і перестану звертати увагу на настирливі залицяння шефа.

Навіть фінансові папери, які я завбачливо захопила з офісу як підмогу під час спілкування з діловим партнером, не чинять рятівної дії, на яку я розраховувала.

Сподівалася, що втуплюся собі в папери і прикинуся сірою мишкою. Спрямую наше спілкування в русло суто ділового.

– Поліно, схвалюю ваш зовнішній вигляд сьогодні. Помітно, що ви уважно поставилися до моїх зауважень. У стосунках між співробітниками, що найголовніше? – Ігор Валерійович найбезсовіснішим чином відтісняє мене дедалі  в кут салону автомобіля. – Взаєморозуміння, думаю, ви зі мною погодитеся, – він вимовляє це так багатозначно, ніби робить велике відкриття. При цьому, він розраховує на мою підтримку і вишукує будь-який спосіб, щоб заволодіти моєю увагою.

Я киваю головою на знак згоди, не піднімаючи погляду від паперів на своїх колінах.

– Сьогодні ви виглядаєте... як гідний представник солідної компанії. 

Він простягає руку і торкається мого підборіддя, піднімаючи його, що змушує мене, у свою чергу, підняти очі на керівника.

Мені доводиться блискавично зреагувати і надати їм нейтрального виразу, щоб приховати від нього своє справжнє ставлення до його недоречних витівок. 

Зрозуміло, що він укотре має намір сказати якусь паскудну вульгарність, але вчасно схоплюється, мабуть, розуміючи, що не варто перегинати палицю. Не наважується порушити правила ділового етикету.

– Ігоре Валерійовичу, ви не поставили мене до відома з приводу того, до якої міри я можу бути відвертою при спілкуванні з вашим новим партнером. На випадок, якщо зайде мова про наші реальні обсяги або будь-яку іншу конфіденційну інформацію, мені буде складно лавірувати. Ви ж розумієте, що моя сфера – це фінансові показники, цифри. А цифри річ уперта. І я досі не в курсі ваших конкретних вказівок із цього приводу, – у будь-який спосіб намагаюся відвернути ловеласа від своєї скромної персони.

– Ой та киньте ви це, дівчинко. Що ви все про справи, та про справи? Розслабтеся, у нас перша зустріч, ознайомча, не більше того, – начальник хитро посміхається, продовжуючи вдивлятися в моє обличчя в самий хижацький спосіб.

– Навіщо тоді моя присутність? – ось уже не очікувала такого повороту.

Спочатку сказав, що я йому потрібна як фінансовий помічник, я налаштувалася, підготувалася так, щоб не вдарити обличчям у бруд, бути на висоті. Його ж насамперед не підвести. А виявляється все зовсім інакше. У нього зовсім інша мета. Де ж тут взаєморозуміння, про яке хвилину тому він так пафосно розповідав?

– Мені хочеться розважити вас. Ви сохнете над своїми папірцями з ранку до вечора. Ну не годиться, щоб така краса животіла в тьмяному світлі екрана комп'ютера, – на підтвердження він проводить долонею по моїй щоці, злегка пощипуючи шкіру.

Куди ж мені подітися? Вистрибнути на ходу з автомобіля? Ну, це я завжди встигну. Хочеться просто плюнути в його нахабну, усміхнену морду.

Терпіння моє закінчується. Ось із завтрашнього дня почну інакше поводитися з цим надокучливим начальником. Я себе в образу не дам. Покажу йому, що зі мною такі фортелі не проходять.

Намагаюся заглибитися в документи, але доводиться весь час реагувати на його неоднозначні натяки. 

Не можу ж я нешанобливо ставитися до свого начальника. Він же мій бос і я від нього залежу. Даю собі внутрішню настанову взяти себе в руки і... доведеться, можливо, навіть підігравати йому. Але який же він нудотний і солодщавий. Оце покарання.

Демонстративно зачиняю папку з паперами. Господи, та я їх уже вздовж і впоперек переглянула. Що там нового з'явиться?

Мене більше цікавить майбутня зустріч і формат, у якому вона відбуватиметься. Дуже хвилююся. Сподіваюся, на наступну взагалі не поїду!

Водій паркує автівку біля одного з бізнес–центрів міста. Я й не підозрювала, що в цій будівлі розташовані ресторани, але це цілком підходяще місце для проведення ділових зустрічей.

Ми заходимо у фешенебельний ресторан на першому поверсі трохи раніше призначеного часу. Адміністратор люб'язно проводжає нас до нашого столика у відокремленому куточку, далі від цікавих очей. Ми відмовляємося від пропозиції офіціанта зробити замовлення. Відкладаємо це до моменту появи наших візаві. 

Ігор Валерійович бездоганно грає роль джентльмена вищого рівня. Я не чиню опору. У даному випадку його дії жодним чином не порушують мій особистий простір. Ми перебуваємо в людному місці і він тримає свої руки при собі.

Приймаю рішення зайняти місце за столиком обличчям до вікна, яке тут розташоване на всю стіну, з підлоги до стелі. Це дасть мені змогу відволікатися на щось інше на вулиці, більш цікаве, ніж фізіономія Ігоря Валерійовича.

Звучать звуки тихого, ненав'язливого джазу, Ігор Валерійович продовжує у притаманному йому дусі приділяти надмірну увагу моїй персоні. Він щось згадує про мою молодість, мою зовнішність. Я його слухаю краєм уха.

Моєму погляду постає звична для міських вулиць метушня. Натовпи людей поспішають у своїх невідкладних справах. Лише зрідка трапляються ті, хто бездіяльно вештається. Зрозуміло, тут не бульвар для прогулянок, ми перебуваємо в діловому центрі міста. 

Не можу не звернути уваги на мотоцикл, який щойно під'їхав. Він настільки привертає увагу перехожих, що чоловіки не шкодують свого дорогоцінного часу і зупиняються, щоб подивитися, а діти здалеку показують пальцем, щоб привернути увагу однолітків. 

Подібний засіб пересування мені довелося споглядати колись давно, п'ять років тому.

Поза своєю волею занурююся у спогади, які хотіла всі останні роки викреслити геть зі свого минулого. Свого хворобливого минулого. Минулого, де вщент розлетілися всі мої мрії та сподівання. Минулого, яке мало не знищило мене.