Розділ 8

ФЕЛІКС

– Давай до справи, – сухо кидаю я. 

Я насилу приховую роздратування. Настільки не доречна ця тривала нарада.

Вираз обличчя мого бізнес аналітика миттєво змінюється.

– До справи, так до справи, – він зосереджується на своїх документах. Вмикає робочий планшет, просуває папку з документами в мій бік.

 – Тут копії установчих документів двох компаній. Я провів переговори з обома, як ти й просив. Перш ніж переходити безпосередньо до самих переговорів із керівниками компаній, мій відділ провів попередні маркетингові дослідження та економічні розрахунки.

– Не грузи, друже, – роздратовано перебиваю я «зануду». – Ти просто скажи, з ким мені краще виходити на цей ринок і тоді почнемо розробляти або план злиття, або план поглинання.

– Так в обох компаній шанси не погані, показники майже еквівалентні, – він не замислюється і чітко виносить своє резюме.

– Солідно, ти добряче попрацював, – задумливо кажу перше, що спадає на думку.

– Але далі тобі доведеться увімкнути твоє ділове чуття і хватку, – він дозволяє собі посміхнутися, відходячи від ділового стилю спілкування. – Розробляти особливо й не доведеться. Обидві компанії потребують інвесторів, бізнес провисає подекуди, є проблеми, але їх можна вирішити. З плюсів: чудова репутація, широке коло замовників, сфера послуг, що надаються, і зона покриття. Скажу більше, заочно голова ради директорів дав добро на злиття. Ось ця компанія планує розширюватися, а на це потрібні гроші. Багато грошей, яких немає в них, але є в нас.

– Але? – похмуро запитую я, потираючи вкрите дводенною щетиною підборіддя. – Відчуваю підступ. Коли ти так солодко заливаєш спочатку, то обов'язково наприкінці видаси якусь задачку на роздуми.

– Так, чарівну, треба визнати, задачку, – двозначно посміхається маркетинговий ас і кидає на мене загадковий погляд.

– Інтриги не твоє. Давай ближче до теми, – дратуюся я. Терпіти не можу його манеру ходити навкруги. Я не спав понад добу, а він тут жарти жартує, гуморист.

– Окей, як скажеш, босе, – знову посміюється знахабнілий комерційний директор. Коли я встиг так його розпустити? Треба докорінно змінювати підхід до субординації в офісі. 

– Загалом, якщо просто, як ти любиш і в двох словах. Неофіційні переговори я вів з одним із засновників. Серйозний такий, грамотний мужик зі шляхетною сивиною, здоровими ідеями і знанням справи. Компанія планує відкривати новий напрямок із будівництва. Я подивився бізнес–план і наявні напрацювання. Напрямок рентабельний, перспективний і вартий уваги.

– Але? – нетерпляче повторюю я.

– Є кілька умов.

– Умови? Вони знають під кого лягають? – здивовано вигнувши брову, глузливо висловлююся я.

– Зрозуміло. І їм теж хочеться отримати задоволення від процесу, – він не стримує легку іронію. – Перша умова: рада директорів не змінить свого складу. Кадрові перестановки на керівних посадах так само залишаться під особистою відповідальністю голови ради директорів.

– Нахабно. І абсурдно, – з обуренням випльовую я. Сьогодні всі, як змовилися споганити мені настрій.

– Запускай попередній етап переговорів, – озвучую я своє рішення, відчуваючи внутрішній азарт і нездорове збудження. – Щойно вони заковтнуть наживку, починаємо злиття.

– Процедура клопітка і нешвидка, Феліксе, – діловим тоном повідомляє Стів. – Тобі, попередньо, потрібно зустрітися з ними.  Ти б знайшов час у своєму щільному графіку і зустрівся з їхнім представником. А я поки що займатимуся паперовою тяганиною. 

– Само собою, зустріч – це гарна думка, – поглядаючи на годинник, безуспішно намагаюся відновити в пам'яті, коли я востаннє їв і спав. – Тим паче я якраз збираюся повертатися туди, додому.  У мене кардинально змінилися плани на найближче майбутнє. Тож проблем ніяких із цим не буде.

– Вибач, мама це святе, – я помічаю на екрані телефону іконку з фото матері і даю зрозуміти співрозмовнику, що змушений перервати наш діалог.

– Слухаю, – вкрадливо відповідаю на дзвінок. – Ні, мамо, не сміши, це не причина мого від'їзду. Це плід твоєї уяви, – мені доводиться виправдовуватися вже не вперше за свій намір повернутися додому.

Мама не може змиритися з моїм несподіваним рішенням і марно намагається підшукати гідну причина. Тому висловлює найбезглуздіші припущення.

– Ну як він може на це вплинути? Він же дитина. Не шукай кішку в темній кімнаті. Не ускладнюй. Все набагато простіше, ніж ти уявляєш. – насправді, я сам до кінця не в змозі розібратися, що мене так тягне додому, через п'ять років перебування в Норвегії. – В Україні у мене теж є молодший братик. За його життя я ще жодного разу не спілкувався з ним, я маю на увазі очно. А ти не сприймай на свій рахунок. Не заморочуйся. Все, до зустрічі. Цілую тебе.

З полегшенням зітхаю, відключившись від розмови з матір'ю. Дивлюся на Стіва в надії знайти в його очах підтримку і розуміння. Чи всі матері такі настирливі та в'їдливі?

– Так на чому ми зупинилися, вибач, що перебив і затримую тебе, – я натикаюся на співчутливий погляд співрозмовника.

– Феліксе, ваша особиста зустріч підведе жирну риску. Усі свої напрацювання я скинув тобі окремим повідомленням. Остаточний вибір за тобою. Ми на зв'язку? – Стів встає, бачачи, що я починаю збирати папери в дипломат.

– Вибач, часу обмаль. Постарайся тримати руку на пульсі. Гаразд? У мене сьогодні ще багато справ, не засуджуй, – ми зі Стівом прямуємо до виходу з кабінету.

***

Стою на лінії старту й очікую сигналу до початку перегонів. Думки поступово відходять на другий план, а серце стукає в передчутті сплеску ендорфінів. У крові вже блукає адреналін, у вухах шумить гул двигуна, а прямо перед очима маячить відрізок дороги, на якому мені належить показати всім, що я найкращий.

Шурх прапорець і я зриваюся з місця і тисну педаль у підлогу. Кермо стискаю обома руками ніби утримую коней під капотом у вузді. Бачу обличчя в машині суперника, він поки що випереджає мене.