Розділ 7

ПОЛІНА

– А цей мій дідусь Тарас, він дуже добрий, правда? – Настя згадує нашу вчорашню подорож до офісу. – А ви з ним говорили ще про мене?

Ну ось, дитині тільки п'ять років, що ж буде далі, якими ще питаннями вона мене спантеличить?

– Так, дуже добрий, – відповідаю я. – Ми знайомі давно і говорили про різне, зокрема й про тебе. Скоро поїдемо до них у гості й ти познайомишся з його дружиною.

– Так? Це добре. Може, в них є собачка чи котик? 

– Раніше був котик – Мотя, а тепер не знаю.

Не перестаю дивуватися фантазіям дитини.

Хоч донька і відволікає мене своїми кумедними запитаннями, я незмінно продовжую занурюватися у свої роздуми. Мій мозок усе ще намагається перетравлювати нову інформацію, яка просто метеором увірвалася в моє життя. І не було схоже, що він із нею справляється. Не дивно, що все валиться з рук.

Прямо напасть якась. 

– Та що ж це робиться! – бурчу я собі під ніс, коли з моїх рук випадає телефон під час спроби набрати номер своєї єдиної, близької подруги Олі.

– Привіт, – лунає голос Олі на тому кінці дроту, і в мене теплішає на душі.

Ми дружимо багато років, з раннього дитинства. Скільки себе пам'ятаю, в моєму житті була присутня невгамовна, безжурна оптимістка Оля. Полька-Олька – нерозлучні подруги, – дражнили нас ровесники. І зараз ми ставши дорослими, здобувши освіту, не забуваємо одна про одну ні на день.

– Привіт, Олю, ти не забула, що збиралася до нас сьогодні ввечері заїхати? Ми не знаємо, чекати тебе до вечері?

– Поліно, я не забула, я вже в дорозі. Що потрібно купити?

– У нас все є, навіть твої улюблені еклери, тільки тебе не вистачає.

– Тоді скоро буду, не сумуйте.

– Гаразд! Чекаємо, вечеря холоне.

Оля з самого порога не зраджує своїй звичці й починає скаржитися на свою долю.

– Як же мені це остогидло, хто б тільки знав... – роздягаючись, нарікає вона. – Чижику, ти де? Тримай, моя хороша, – Оля дістає з сумки кіндер–сюрприз і простягає його Насті.

– Спасибі, тітонько Олю, – дякує дівчинка, змовницьки поглядаючи на мене. – Мамо, можна спробувати?

– Можна, тільки після вечері, – я не перестаю дивуватися звичці Олі приходити до нас із сюрпризом для моєї доньки. – Ти у своєму репертуарі! Оля! Це я тобі говорю.

– Облиш, - вона відмахується.

Подруга, як завжди докладно щось розповідає з приводу своєї роботи, а я слухаю краєм вуха.

Мене не полишають думки про те, якого лиха мені чекати від повернення Фелікса і як я впораюся з обіцянкою, яку я дала Тарасу Миколайовичу, розповісти його синові про батьківство. Що ж буде, якщо мене кидає в тремтіння тільки при одній думці про майбутню з ним зустріч?

– Подруго, ти мене взагалі слухаєш? – ображено запитує Оля.

– Вибач... Я задумалася.

– Я намагаюся спочити душею, а вона навіть не слухає! 

– Ох, у мене тут такі події, ти краще сядь, щоб не впасти. Тарас Миколайович розшукав мене, побачив Настю.

– Що? Ну й діла, – Оля відволікається від тарілки і піднімає на мене очі. – І?

– А те, що Настя, як дві краплі води схожа на свого татуся. Очі, брови, рот – як змальовано з Фелікса.

– І що ж, яка його реакція?

– Ти уявити не можеш, що я сьогодні витримала, – похмуро відгукуюся я.

– Ну, розповідай? Які в нього можуть бути претензії до тебе?

– Він незадоволений, що я приховала від них спорідненість із Настею. Він же їй рідний дідусь. А Настуся не знає, що живе в одному місті зі своїм дідусем і що він узагалі в неї є. І, взагалі, моє дивне, несподіване зникнення, тоді кілька років тому. Пропала з кінцями, як відрізала. Перестала дзвонити і приходити до них, коли схожість із Феліксом стала видна неозброєним поглядом.

– А про свинську поведінку свого сина він не згадував?

– Згадував, головна новина ще попереду – вона якраз про синочка. Фелікс приїжджає додому, повертається.

– Ну, знаєш, тут нічого дивного, але... оце новина для тебе. Дивно інше, як це досі він ще жодного разу не навідався додому, до рідного краю, так би мовити.

– Моєму спокійному життю кінець. Ось що означає ця новина. Він був далеко, повністю недосяжний, а тепер? Тарас вимагає, щоб я поставила його до відома, що він батько Насті. Сама розумієш, від цього моє життя солодшим не стає. Як уявлю, що доведеться з ним пояснятися, так... руки опускаються. Не можу повірити, що я з ним побачуся й буду розмовляти.

– Так уже й вимагав? Він ображав тебе? – хвилюється Оля.

– Тарас хоче піклуватися про Настю, бути їй дідусем.

– Серйозно? – її брови злітають угору.

– Серйозніше нікуди, – зітхаю я. – Хоче брати участь у житті онуки, взяв із мене обіцянку навідуватися до них із Юлею.

– Ну, це мудре рішення, – розводить руками Оля. – Тобі зовсім не завадить їхня допомога. Досить тягнути все на своєму горбу. Нехай дідусь онучці допоможе, Настя йому не чужа, а можливість допомогти в нього є.

– Безумовно, є, але мені не хотілося б приймати цю допомогу. Самі якось справлялися, і нічого...

– Не будь дурепою, треба скористатися його пропозицією! – наполягає Оля. – Ти вже всім довела, що сильна й здатна сама впоратися. Але де ж  межа? Є чоловік, готовий допомогти. Не Фелікс, а його батько – чому б і ні?

– А він мені вибору не залишить все одно, – знизую плечима. – З ним сперечатися марно. Він має право брати участь у її житті, якщо вже дізнався про неї. Але... раптом Фелікс, коли дізнається про доньку, теж захоче з нею спілкуватися? Він приїжджає днями. Мене це хвилює більше, ніж будь-що інше.

- Почекай ще, від цього виродка  можна очікувати  що завгодно. Як усе це несподівано одразу. Його поведінку неможливо передбачити.

– Саме так, – киваю я. – І я не знаю, що з цим робити. Я не хотіла, щоб він мав до неї якийсь стосунок. А тепер Тарас Миколайович вимагає, щоб я Феліксу обов'язково сказала про доньку.

– Кап-е-е-ець... – Оля не може стримати свої емоції. – І? Ти готова йому сказати?