Розділ 6

ПОЛІНА

– Я винна сама в усьому, моя дитина нічого не потребує. Я справляюся, а ваш син не має жодного стосунку до цієї дитини, крім того, що брав участь у її зачатті. І я не хочу, щоб Фелікс був у житті моєї дочки.

– Хм, ну-ну. Але ж я мав рацію, коли припустив, що ти носиш дитину Фелікса, а ти обдурила мене тоді. Не забула, як я ставив тобі це запитання?  Коли народжуються діти, то доводиться думати не про свої інтереси та про свої образи, а про дітей. Я до чого веду – не годиться приховувати дитину від рідного дідуся.

 – Так, якби я вам тоді сказала правду, про це дізнався б Фелікс. Напевно ви б розповіли йому. І який би я тоді мала вигляд? Він кинув мене, а я намагаюся його повернути, спекулюючи дитиною. Заради дитини мені не треба. Мені треба заради мене. Точніше, треба було. А зараз… що вже казати.

– Ти знаєш, як я до тебе ставлюся, можу тільки здогадуватися, чому ти йому не сказала. Але в підсумку в мене є онука, моя кровиночка, а я про неї дізнаюся через п'ять років після народження. Розуму незбагненно.

– Ну я прошу вас, вибачте мене. У мене було безвихідне становище. Сказати вам тоді правду було б рівнозначно розповісти Феліксу.

– Це шлях у нікуди, Поліно, зрозумій. Дочка росте, стане дорослою, ти ж не збираєшся її ховати все життя. До того ж у Фелікса змінилися обставини і він повертається додому. 

Останні слова Тараса Миколайовича застають мене зненацька. Можна було очікувати чого завгодно, тільки не подібного повороту подій.

Усі ці роки Фелікс жив у Норвегії, виїхавши туди одразу після того, як покинув мене, нелюдським чином. Як говорили, він поїхав назавжди, і я була спокійна, що в нього не буде можливості дізнатися про наявність спільної зі мною дитини. 

Я стільки зусиль доклала, щоб забути все пережите, як кошмарний сон. Зустрічатися з Феліксом не входило в мої плани. Тепер моє спокійне існування під загрозою.

Здається, що земля йде з-під моїх ніг. Вмить усе перевертається. До реальності мене повертає голосок моєї донечки:

– Мамо, я пити хочу!

– Де твій рюкзачок? Там пляшечка з водичкою, неси сюди, я тобі наллю, – ледь не плачучи, кажу я.

– Поліно, давай забудемо всі претензії, обіцяй мені, що будеш із дочкою, тобто з моєю онукою, приходити до нас, – Тарас лоскоче Настусю, яка стоїть поруч із нами, задерши голову догори, і не пропускає жодного слова з нашої розмови.

Їй стає вже дуже лоскотно і вона заливається здоровим веселим сміхом.

– Я вас відвезу зараз додому, а там видно буде, що та й як. Я сподіваюся на твою розсудливість, красуне, все буде добре.

Через мою загальмованість і нерішучість Тарас Миколайович бере мене за плечі й струшує, намагаючись повернути до дійсності та відволікти від сумних роздумів. 

– Так, звісно, – вимовляю автоматично.

– Ви з Феліксом уже витворили. Минули роки, усе змінилося. Поліно, батько має знати, що в нього є донька. Досить дурниць, – він заявляє категорично.

Доведеться змиритися?  Я розумію, що це обговоренню не підлягає і мені доведеться підкоритися його вимогам.

– Добре, у мене тільки прохання до вас – не кажіть поки що нічого Феліксу. Я повинна це зробити сама, але мені потрібно обміркувати, як це правильно зробити. Я розповім йому все сама. Обіцяєте? – я з надією запитую в дідуся моєї доньки.

– Що ж... – зітхає він. – У тебе є час, але не тягни. Не втручатимуся у ваші й без того складні, так би мовити, стосунки. І знай, не розкажеш ти – я мовчати не буду.

У голові повний хаос. Він приїжджає, повертається до рідних берегів. Нестерпно уявити, що я скоро побачу його. 

Фелікс кинув мене, тікав від мене, як від чумної. Поїхав в іншу країну. Я стільки сил витратила, намагаючись забути його зраду і той нестерпний біль, якого мені довелося зазнати з його волі.

І навіщо він повертається? Що змусило його змінити своє рішення і більше не жити в Норвегії?

– Я вас зрозуміла, – погоджуюся, бо не маю альтернативи. – Ми... самі розберемося.

– Отже, домовилися? Мені потрібно зібратися, це займе кілька хвилин і я вас відвезу додому, – каже наостанок Тарас Миколайович, заходячи до свого кабінету.

– Добре, ми чекаємо.

– Мамо, я побудувала будиночок для нас із тобою, дивись який!

Настуся підходить до мене, тримаючи в руках зібраний із дитячого конструктора різнокольоровий маленький будиночок.

– Будиночок дуже затишний і гарненький, – я посміхаюся, не в змозі відволіктися від своїх роздумів.

Коли ми влаштовуємося на задньому сидінні автівки Тарас Миколайовича, то він звертається до мене знову:

– Слухай сюди, донечко! Я не очікував, що ти така потайлива, дівчинко.  Стільки років тебе знаю, росла на моїх очах. Таке вигадати! Приховувати від нас із Юлею онуку! Усе таємне коли–небудь стає явним. Ми завжди так до тебе добре ставилися. Хіба ми заслужили це? Або ти тримаєш на нас зло?

– Якби ви знали, як мені незручно перед вами, – я намагаюся загладити свою провину. – Ви залишилися у мене єдині близькі люди, після смерті дідуся. Я вас дуже люблю, дня не було, щоб я не згадувала вашу доброту до мене.

– Ось так краще. Бачиш, усе потихеньку прояснюється, Юля захоче вас знову побачити у себе, тепер вона ще й бабусею стала! – Тарас ще раз уважно оглядає Настю. – Сьогодні мені стало зрозуміло, чому ти перестала приїжджати, постійно знаходячи відмовки. Ми вже думали, чим образили тебе, а просто Настуся стала все більше схожою на тата. Адже так?

Мені залишається тільки мовчати, бо це було повною правдою. Мовчання знак згоди?! Я згораю від сорому. Так, саме тому я й перестала приїжджати в гості – не хотіла, щоб усі зрозуміли, що дитина все-таки від Фелікса. Адже я заперечувала це неодноразово.

Обставини змушували мене брехати і приховувати ім'я справжнього батька своєї дочки. 

– Юля так переживала через вас. А ти нас просто обдурила, Поліно, приховавши таке щастя – малятко. І продовжувала б брехати й далі, якби не ваша випадкова зустріч із Юлею на дорозі й не моя ініціатива розшукати вас із Настею. Я-то чим завинив, що ти і мені брехала стільки років і мене покарала?