Розділ 5

ПОЛІНА

Долаючи останні метри відстані до входу в дитячий садок, помічаю знайомий автомобіль, припаркований неподалік. 

– Поліно, зачекайте, – двері з боку водія відчиняються і я бачу Сергія, помічника Тараса Миколайовича. Не зачинивши толком двері, він поспішає мені назустріч. – Здрастуйте, я вас тут чекаю.

– Добрий вечір, як несподівано, – я відверто здивована і не можу знайти відповідного пояснення раптовій появі водія Тараса Миколайовича на моєму шляху.

– Мені велено вас доставити в офіс, до Тараса Миколайовича, – хлопець добродушно посміхається.

– А звідки ви або Тарас дізналися, що я тут можу бути? Ви що стежили за мною? – я не на жарт починаю панікувати від цього припущення.

– Та не хвилюйтеся ви так, – від хлопця не ховається тривога, що виникає на моєму обличчі. – Ні про яке стеження не йде мова. Як ви могли таке подумати? Тарас Миколайович дав мені завдання знайти дитячий садок із номером двадцать і чекати біля нього. Усе набагато простіше, ніж ви могли собі уявити.

– Але я не повідомляла йому номер садка, який відвідує моя дитина, – я не до кінця, але все ж таки трохи заспокоююся від його пояснення причини нашої зустрічі.

Добродушне обличчя хлопця і просте пояснення, як мені здавалося спочатку, загадкової нашої зустрічі, викликає прихильність. Хоча питання залишаються відкритими.

– Це не в моїй компетенції. Ви ж знаєте, я колишній військовий, а військові накази не обговорюють і зайвих запитань не ставлять. Ось привезу вас до нього, самі поцікавитеся.

– То що, зараз потрібно їхати? – я уточнюю неохоче. – А в чому власне причина, що за терміновість? – я не зовсім готова кудись їхати, можуть же бути в мене заплановані особисті справи.

– Нічого не можу сказати, але насильно я не збираюся вас із дитиною відвозити. Господар дав завдання, я його виконую. Право вибору залишається за вами, – Сергій дивиться на мене, не відводячи погляду, наче на підтвердження відсутності будь-якого підступу. І я розумію, як абсурдно підозрювати його або сім'ю, у якій він працює, у ганебних діях щодо нас із Настусею. – Їдемо?

– Ми з Настусею зараз вийдемо, зачекайте п'ять хвилин, – нарешті я наважуюся, поборовши всі свої безглузді припущення.

– Може допомога моя потрібна? – пропонує Сергій свої послуги.

– Та ну що ви! Дякую, – я розпливаюся в добродушній усмішці.

Настуся збирається швидко, як ніколи. Її підганяє моя звістка, що нас Сергій покатає на машинці. Почувши про прийдешню поїздку на гарному автомобілі, донька помітно надихається і має намір узяти з собою купу іграшок.

Виявляється, на її думку буде не чесно кататися самій, без її друзів. Мені вартує чималих клопотів переконати її в цьому й узяти з собою тільки щось одне. На мій подив вона зупиняє свій вибір на конструкторі. Що в цій маленькій голівці таїться? 

***

Ми з Настусею очікуємо його в приймальні, перед його робочим кабінетом, де проходить нарада. І я, стоячи біля вікна, роздумую над тим, що ж на мене чекає від розмови з Тарасом. Як він нас знайшов? І така терміновість. Уявити не можу, що сталося. Голова пухне від безлічі запитань, що виникають одне за одним.

– А хто це така старанна трудівниця у нас? – лунає знайомий голос Тараса Миколайовича в мене за спиною.

– Я просто дівчинка, – у відповідь лунає гаркавий голосок моєї доньки, яка захоплено пихкає над своїм конструктором. 

– Як тебе звати, дівчинко? – запитує Тарас Миколайович, беручи в руки конструктор дитини.

– Настя, будемо знайомі. А вас як звати? – жваво відповідає моя п'ятирічна донька, піднімаючи голову на чоловіка.

– Можеш називати мене просто дід Тарас. Що, переполошилася? Я дуже радий тебе, вірніше, тепер вас обох бачити? – звертається вже до мене Тарас Миколайович.

Від мене не вислизає, як він змінюється в обличчі, затримавши погляд на дитячому личку. Помічаю, як рухаються жовваки на його вилицях. Стримується насилу.

– Я дуже скучила за вами і за Юлією Кирилівною, – я підходжу і обіймаю чоловіка, намагаючись закрити своїм тілом доньку, тим самим не дати йому уважно роздивлятися її.

Хоча, що це дасть? Крім того, що відстрочить на зовсім нетривалий час розкриття мого секрету, нічого. Дію за інерцією. 

Стикаюся з його поглядом і розумію, що він про все вже здогадався.

Зрадницький холодок поступово поширюється моїми нутрощами. Опустивши очі, я намагаюся приховати своє збентеження. Таємниця, яку я ношу в собі всі ці п'ять років, розкрита... Батько моєї Настусі – син Тараса Миколайовича. Так вийшло.

– Така мила дівчинка, когось вона мені нагадує – здалеку починає Тарас Миколайович, відводячи мене в дальній кут кабінету, щоб дитина не могла чути нашу розмову.

– Маленькі дітки – всі на одне обличчя – я намагаюся не здавати позиції до останнього.

– Ой–лі! Поліно, ти чому уникаєш нас із Юлею?  Може ми чимось образили тебе ненароком? Пропала в одну мить, як у воду канула. Телефон чи номер змінила, так?

– Не хотіла завдавати вам зайвого клопоту, у вас їх і так вистачає без нас. Не зручно мені лізти до вас у дім. 

– Але доведеться пояснити, чому приховуєш, що в мене є внучка. Як я розумію, її батько не в курсі про існування дитини.

– Я виховую доньку сама, у неї моє прізвище і по батькові вигадане.

– Завтра я привезу тобі дитячі фотографії свого сина Фелікса, спеціально щоб ти не ганьбилася. Не треба тримати мене за ідіота. Мені й так очевидно, що Настуся моя внучка. Ну не вийшло у вас із Феліксом, але у чому дитина винна?