Розділ 4

ПОЛІНА

– Поліно, тебе начальник викликає, – на порозі кабінету виникає моя колега Ірина та рішуче мені киває.

Еге ж... Знову він. Скільки можна?

Залишивши незакінченими всі свої звіти на робочому столі, покірливо йду в кабінет начальника. Діватися нікуди. Субординацію і трудову дисципліну ніхто не скасовував.

– Ах ти, ясочка моя,– посміхається мені мій шеф Ігор Валерійович.– Що ж ти не заходиш? Я вже давно чекаю від тебе останній звіт із продажів.

– Я не встигла ще. Звіт не готовий, Ігоре Валерійовичу, – я мнуся, не знаючи, що краще – сісти чи стояти, щоб була можливість швидше змитися з його очей. – Обсяг інформації великий, та й мені треба ще уточнити деякі дані у відділі продажів. Не сходиться з їхніми проміжними показниками. Я не можу надавати вам недостовірну інформацію.

На вигляд такий презентабельний чоловік. З першого погляду ніколи не здогадаєшся, який він насправді. Усе таки зовнішність буває оманливою. Повірити складно, що в цьому чоловікові можуть поєднуватися такі суперечливі якості. Чи я чогось не розумію? Або чогось не догледіла.

Красива постать, шляхетні риси обличчя, вишукані манери абсолютно ввели мене в оману під час співбесіди, коли я прийшла влаштовуватися на роботу в його фірму.

Не минуло й тижня, як його надмірну увагу до мене помітили всі мої нові колеги.

Він практично не вилазить із кабінету, в якому я працюю, відволікає мене, що, природно, позначається на робочому процесі – я постійно щось не встигаю, внаслідок чого він має до мене претензії. Та в мене голова просто обертом іде від нерозуміння, як правильно поводитися з цим велелюбним начальником.

– Дуже погано. Поліно, як же так? Останнім часом ти зовсім перестала мене радувати, – керівник уже встає зі свого місця, і я з тривогою спостерігаю за його пересуванням у мій бік.

– Ну я намагаюся, ви ж бачите, обсяг роботи дуже великий, але я зроблю обов'язково, не хвилюйтеся, – я видавлюю кислу посмішку на обличчі, сподіваючись пом'якшити ситуацію і в міру своїх сил урезонити його.

Почуваюся повною дурепою. Сама не знаю, як правильніше поводитися. До останнього часу була впевнена, що серйозні, суто ділові робочі стосунки – найвідповідніша тактика, щоб не давати ні найменшого приводу для залицянь.

Щось мені підказує, що моя тактика не спрацьовує і її потрібно змінювати, причому терміново. Інакше є шанс залишитися без роботи, оскільки відповідати взаємністю Ігорю Валерійовичу я не маю наміру.  

 – Поліно, досить уже грати зі мною в ці ігри. Ми обидва дорослі люди, – він підходить до мене майже впритул і я, як можу, намагаюся відсунутися від нього подалі.

– Про що ви говорите? – я показую своє крайнє нерозуміння.

 – Давайте поговоримо начистоту. Ви мало чим відрізняєтеся від сотень інших претенденток на ваше місце. Але я вибрав вас, надавши вам тим самим свою виняткову довіру. 

– Так, я вам вдячна за це і дуже ціную, що ви віддали перевагу моїй кандидатурі перед іншими, – продовжую вдавати, що не розумію, до чого він хилить.

– Ви молода, приваблива дівчина, але зовсім цим не користуєтеся. Ви безініціативні, у вас немає прагнення зробити кар'єру. Сидите постійно за цим своїм комп'ютером. Дуже даремно.

– Ігоре Валерійовичу, у вас є претензії до мене по роботі? Я готова вас вислухати і виправити всі свої недоробки. Я ще поки що нова людина у вашій компанії, поки що в процесі адаптації.

 Відчуваю, як його рука торкається моєї спини і він починає мене гладити.

Мене охоплює внутрішній протест, який я намагаюся за всяку ціну не видати ні виразом очей, ні виразом обличчя. Це що таке? Я не збираюся подібне терпіти! Треба якось делікатно дати йому зрозуміти, що мені зовсім не імпонує така манера робочих стосунків.

Я роблю маленький крок подалі від керівника і його рука зависає в повітрі. 

– Поліно, ви не можете до нескінченності користуватися моєю прихильністю, – він влаштовує свою руку туди, де їй і належить перебувати, уздовж свого тулуба, але тепер наближає своє обличчя до мого, настільки близько, що я вловлюю запах парфумів.

– У мої плани не входить чимось користуватися. Я хочу просто працювати, – я дивлюся на нього злякано.

Що ж можна очікувати від цього настирливого, безжурного у своїх намірах шукача пригод серед жіночої половини колективу? Як далеко він посміє зайти і наскільки вистачить моєї делікатності та витримки, щоб терпіти його настирливі витівки?

– Я сподіваюся, ви встигли оцінити масштаб компанії, в яку вам довелося влаштуватися на роботу. 

Я беззвучно киваю головою у відповідь, користуюся тим, що він не зводить із мене свого пильного, солодкуватого погляду.

– Із цього випливає, що перспективи нашої фірми грандіозні і ми будемо розширюватися, а це означає, що на вас чекають відрядження. Я бачив вашу анкету – у вас є дитина і немає чоловіка. Адже так? 

– Так, але на співбесіді про відрядження не йшлося, – у мене спливає в пам'яті момент нашого з ним спілкування тут, у цьому самому кабінеті, і я повністю впевнена, що нічого не пропустила повз вуха.

– Та це дурниця. Що з того? Я міг проґавити такий малозначний момент, – зазираючи мені в очі, він торкається до мого волосся і прибирає локони вбік, від обличчя.

– Ігоре Валерійовичу! Не чіпайте моє волосся! Ви мені не подобаєтеся. Перестаньте до мене чіплятися! – я починаю відчувати, що мене долає напад нудоти і стає не до церемоній. Досить грубо відкидаю його руку вбік.

– Я піду на зустріч вам. Дам вам ще один шанс. Для розминки, так би мовити. Днями відбудуться переговори з нашими потенційними партнерами. Ви маєте бути присутня як мій фінансовий помічник. І це буде в позаробочий час, у ресторані. Тож подбайте завчасно куди б прилаштувати своє чадо. І виглядати ви маєте на рівні. Впораєтеся, голубонько? – я бачу, як він робить чергову спробу доторкнутися до мого волосся, але зупиняється, натрапивши на мій майже лютий погляд, і рука зависає в повітрі, так і не доторкнувшись до нього.