Розділ 1

– Йой-ой-ой, – скрикую я. 

Паніка охоплює мене, коли я відчуваю, як автобус, зі сходинки якого я щойно ступила на землю, продовжує рух і тягне мене за собою. 

Я не одразу розумію, що саме відбувається. Мене тягне довга ручка від моєї сумки, а самої сумки не видно, вона залишилася всередині автобуса. 

Перед очима маячать тільки зімкнуті стулки дверей. Завдяки помірній швидкості автобуса я залишаюся на ногах, не падаю і біжу нарівні з ним, відчайдушно розмахуючи вільною рукою. 

Або моя сумка продовжить мандрівку в автобусі, але вже без мене, або я, перетворившись на додаток до автобуса, бігтиму за ним до наступної зупинки чи до першого червоного світлофора. 

Нарешті, водій помічає мої відчайдушні жести і зупиняється, відчинивши дверцята.

Моя сумка опиняється на волі. На перший погляд обійшлося без шкоди для майна. 

Та в мене то й часу немає особливо зациклюватися на цій бідолашній сумці.

Я дуже поспішаю. Донечка в дитячому садку чекає. І донька це не найбільша проблема. 

Вихователі скаржаться на мене через постійні запізнення. Вислуховувати їхні скарги щоразу мені так не приємно. А причина криється зовсім не в моєму нехлюйстві, а в моєму начальнику. 

Він узяв за правило доручати мені нові завдання ближче до кінця робочого дня. Немов спеціально, щоб ускладнити моє і так далеко не легке життя. Коли більшість співробітників фірми, в якій я працюю, закінчують робочий день вчасно і розходяться по домівках, я змушена затримуватися для виконання чергового термінового і невідкладного звіту. 

І, як на зло, сьогодні саме такий випадок.

Відмовитися від роботи в цій фірмі через підвищену увагу до себе боса не входить поки що в мої плани. Я зовсім недавно влаштувалася на цю посаду. Офіс вигідно розташован відносно будинку, в якому ми живемо з донькою, і дитячого садка, в який мені доводиться її відводити щоранку. Це і стало основною причиною для вибору місця роботи.

Розраховувати можу тільки на свої сили. Допомогти мені нікому. 

Батьки загинули в автокатастрофі багато років тому, коли я ще дитиною була. Мене ростили бабуся з дідусем. 

Спочатку я втратила бабусю, яка не змогла повністю оговтатися від втрати сина й невістки, а майже шість років тому, не впоравшись із черговим серцевим нападом, покинув мене й дідусь. 

Ми з Настусею одні на всьому білому світі. Батька Насті я не беру до уваги. Він навіть не знає, що вона з'явилася на світ божий. І не дізнається ніколи.  

Він залишив мене, вчинив зі мною підло. Без будь-яких пояснень. Відрізав, як непотрібний шматок. 

До дитячого садка вже рукою подати, і я то біжу, то переходжу на швидкий крок, коли дихання зривається і здається, що грудна клітка розірветься від надлишку кисню. 

Роблю крок із тротуару на проїжджу частину, нога невдало підвертається, заплутавшись у широких штанинах моїх штанів. Мені не вдається втриматися на ногах. 

Одночасно з моїм падінням на землю, лунає оглушливий звук гальм. З лежачого положення помічаю перед своїми очима легковий автомобіль, буквально за метр від себе. 

Ну, я дивлюся, я бачу, а значить я жива. Про всяк випадок прикриваю очі, щоб потім їх розплющити й упевнитися, що це справді так. 

Дверцята автомобіля з боку водія миттєво відчиняються, і я бачу, як поспішає до мене жіноча фігура. Я вже впираюся ліктем однієї руки в асфальт, коли наді мною схиляється... знайоме обличчя Юлії Кирилівни.

– Поліно? Ти? З тобою все гаразд? – вона не приховує суперечливих почуттів. І по голосу, і по її обличчю помітно, наскільки вона стурбована, навіть попри очевидну радість мене бачити.

– Начебто ціла, – я роблю спробу піднятися.

– З яких це пір ти перестала на світлофор дивитися перед тим, як переходити проїжджу частину? – вона допомагає мені, одночасно промацуючи моє тіло на предмет ударів або пошкоджень.

– Тут учора, по-моєму, не було світлофора. Я ходжу тут щодня, – остаточно піднявшись з асфальту, я бачу новий, тільки сьогодні встановлений, світлофор.

– Як тобі пощастило, ти ціла й неушкоджена, а все могло закінчитися трагедією, – радість від нашої раптової зустрічі відсувається на другий план і Юля вмикає суворого лікаря. 

– Я дуже рада вас бачити, – оговтавшись від несподіваного падіння й упевнившись остаточно, що я ціла й неушкоджена, кидаюся обіймати Юлю. – Але мені так терміново треба бігти за Настусею до дитячого садочка, він закриється з хвилини на хвилину, – мною опановують суперечливі наміри.

Перспектива запізнитися за донькою у садок перемагає бажання поговорити з Юлією Кирилівною.

– Вибачте, – я кажу останні слова вже на льоту, починаючи віддалятися від неї.

– Поліно, зачекай, як же так? Ми не встигли переговорити з тобою. Мені так багато тобі треба сказати. Я вас з дитиною підвезу, – кричить Юля і робить кілька кроків слідом за мною.

Стає так гірко й прикро.

Ця мила жінка зробила стільки добра мені, що я перед нею в неоплатному боргу й досі, хоч і минули роки від часу, коли мій дідусь потрапив із серцевим нападом до лікарні, а її сім'я люб'язно дала прихисток мені, неповнолітньому дівчинці, на час його хвороби у своєму гостинному домі.

Але, що ж виходить, я свиня, ну натуральна свиня! Не можу зупинитися і поговорити з нею. Біжу від неї, як очманіла. Ну, що за життя таке в мене? Суцільне невезіння. Або це я така нездара.