1

Марічка похмуро стояла в кутку. Вона водила очима по маленьких рожевих квіточках, що розсипалися по полотну шпалер. Чому мама розсердилася, коли вона намалювала фарбами такі самі, ще й поставила за це в кут? Її квіти були анітрохи не гірші. А зелена галявина на лінолеумі ідеально завершила композицію. Невеличка калюжа та акварельні зелені фарби. Макнути пензлик у фарбу, макнути слідом у воду - і ось прямо на очах розпускається ідеальний пухнастий кущик, гарний-прегарний.

- От же ж шкідниця, - долинуло до неї бурчання мами, - тепер на шпалерах бузкова пляма. Тебе в дитсадку навчили малювати, де заманеться?

- Ні, - буркнула Марічка. - Я хотіла, щоб гарно.

Дівчинка надулася й ображено потерла пальцем шпалери на стику. Шпалери під пальчиком ворухнулися, трохи надірвавшись, і Марічка побачила чорну цятку під ними. Вона підчепила кольоровий папір і відірвала до кінця маленький шматочок, розглядаючи чорноту під ним. Пляма блищала, як річковий вологий камінчик, і дівчинці здалося, що вона бачить, як ним продовжує текти вода.

- Мамо, тут чорне.

- Що там у тебе чорне? - обізвалась та. - Ти що, шпалери відривати надумала?! - Вона відігнала дівчинку вбік і нахилилася, розглядаючи пляму на стіні. - Сергію, йди сюди, тут, здається, пліснява!

- Ну яка ще пліснява, Дар’є, - чоловік підійшов до неї, і вони удвох витріщилися на злощасну пляму. - Може, тиньк відпав, і це колір бетону такий, будинок же старий.

- Який тиньк, Сергію, я ж казала, що треба з'їжджати з цієї однушки та шукати іншу квартиру! Тепер ще й пліснява!

- Це не пліснява!

- Мамо, воно ворушиться! - проголосила Марічка, що пробралася повз батьків і відірвала від шпалер ще один маленький шматочок. Чорнота на стіні сіпнулася і ніби підібралася вище, залишивши видимою лише свій крихітний шматочок, і встигнувши це зробити до того, як помітили дорослі.

- Марічко! - крикнула на неї Дар’я і злегка хлопнула по долонях. - Не відривай шпалери, що ти робиш! А ну марш чистити зуби та спати!

Марічка навмисно голосно потопала у ванну, "як слон", як казала мама, щоб та зрозуміла, як сильно дівчинка скривджена за сьогоднішній вечір. Поплювавшись піною від зубної пасти на дзеркало, натягнувши улюблену піжамку і закутавшись у теплу ковдру, Марічка нарешті була готова заснути. Мама клацнула вимикачем, і кімната поринула у темряву. Всі звичайні предмети відразу ж втратили свій вигляд, який мали при денному світлі. Стілець, на який Марічка складала одяг, виглядав великим чорним каменем, що приткнувся в кутку. Або скоріше великим страшним монстром, який причаївся і вичікував, поки Марічка заплющить очі й засне, щоб підібратися до неї та зжерти. І якщо дивитися на нього довго-довго, або лежати тихо-тихо, то можна буде побачити, як він спочатку задихає, видавши себе, а потім, нарешті, і розгорнеться, дивлячись на того, хто його помітив. Марічка здригнулася, в черговий раз, як і щоночі, жваво уявивши, як це станеться, і подивилася на улюбленого великого ведмедика, що сидів поруч зі злим стільцем. Ведмедик був надто далеко, а Марічці хотілося б спати разом з ним, але мама чомусь не дозволяла, хоча з ведмедиком вона б відчувала себе набагато безпечніше.

Марічка перевела погляд на дверний отвір. У склі виблискувало світло вуличного ліхтаря, даючи хоч крихітну краплю світла в непроглядній темряві. Дівчинка подивилася вище і витріщилася на чорну пляму, що висіла прямо біля стелі. Наче хтось завмер, виглядаючи з-за рогу, хтось дуже високий. Марічка витріщила очі, затамувавши подих, і спробувала згадати, чим це могло виявитися при денному світлі. Татова шапка на полиці у передпокої? Шпалери відклеїлися ще десь? Невже зовсім беззвучно відламався світильник і повис на проводку? Чим довше Марічка дивилася на нього, тим більше їй здавалося, що його там не повинно бути. Страх почав пекти в грудях, перебираючись кудись у живіт і водночас стукнувши в голову. І тоді пляма хитнулася. Вона повільно поповзла вниз, змусивши Марічку видихнути від жаху.

- Мамо, мамо, там на дверях щось чорне, - голосно пошепки сказала вона, боячись розбудити тата.

- Спи, Марічко, нічого там немає, - сонно пробурмотіла Дар’я з дивана в іншому кінці кімнати, очевидно, навіть не розплющивши очей, щоб подивитися на двері.

- Мамо, мені страшно, - пролепетала дівчинка, раптово втративши пляму з поля зору в темряві. Може, воно переповзло на підлогу і тепер повільно підкрадалося до неї по килиму?

- Марішо, тобі просто наснився поганий сон, перевернись на інший бочок і спи далі, - зітхнула Дар’я у відповідь.

Але Марічка не ризикнула повертатися спиною до кімнати, хоч би як хотілося. Вона натягла ковдру ще вище на маківку, залишивши зовні тільки очі та ніс. Дівчинка дивилася на свій стіл у кутку. Вдень вона любила за ним сидіти, малювати, читати великі книжки із гарними картинками. Вночі стіл спав, так само глибоко, як варто було б Марічці, якби вона не помітила випадкову тінь посеред ночі. На столі стояв її улюблений нічничок. Він похмуро зігнув металеву шию, схиливши велику скляну голову, щоб краще бачити кнопочку на своїй круглій підставці, яка його вмикала. Він нагадував Марічці Люм'єра з її улюбленого мультика «Красуня і Чудовисько», якби той був не свічником у замку, а старим електричним нічником в однокімнатній квартирі, що дісталася мамі у спадок.

- Мені так шкода, Марічко, - сказав світильник, підводячи скляну голову. - Хотів би я зараз тобі допомогти. - Марічка не повірила своїм вухам. Її улюблений світильник заговорив із нею! - Тобі треба було б увімкнути мене. Я б і сам… але я не можу, Марічко.

Дівчинка відкрила рота, щоб заспокоїти світильник, що він ні в чому не винен, але з рота не долинуло ні звуку. Вона тихо засипіла, намагаючись видавити з себе хоч слово, покликати маму, але виходив лише жалібний, ледь чутний писк. Її м'яка ковдра стала такою важкою, притискаючи до ліжка і не дозволяючи вибратися з-під неї, щоб втекти. Перед ліжком повільно почала підійматися тінь, заслонивши нічник, і ведмедика, і стіл. Вона була непроглядно-чорна, у неї не було форми, і здавалося, що вона нескінченно величезна, заповнювала собою все навколо, всю кімнату, переливаючись через край ліжка, підбираючись до Марічки. Дівчинка заплющила очі, але тінь так і не зникла, захлеснувши Марчіку з головою.