Глава 1. Хочу, щоб татко приїхав  на Новий рік хоч на день!!!

« Хочу, щоб татко приїхав  на Новий рік хоч на день!!!» – крутилося вже кілька днів у маленькій дитячій голівці нестримне бажання.

Соломійка сиділа на кріслі за столом, підібгавши ноги під себе, а кулачками підперла щічки та про щось серйозно задумалась. Поруч – її матуся зосереджено набирала якесь повідомлення в телефоні. А за вікном холодна зима, хурделиця, сніг мете, стукають по вікні сніжинки, що промерзли наскрізь й стали льодиками. Сонце щільно затулене густими хмарами. Не видно навіть його контурів з Землі. Сіра й непривітна погода. Гуде вітер, розхристуючи довкола гілки голих дерев, хитає дроти й антенами гойдає щосили, наче хоче зірвати їх з кронштейнів навіщось.

Кінець грудня. Щойно минуло Різдво, а завтра вже Новий рік. Тато на фронті. Мама з маленькою Соломійкою понад пів року самі якось капарять своє непросте життя під час війни. Тато воює, а малеча чекає на нього, виглядає щодня, малює малюнки,  з бабусею та мамою  робить для фронту спеціальні свічки – окопні.

Світло вже відключали сьогодні за графіком, але може бути й поза графіком. Кожного дня по-різному. Як пощастить. Зранку була тривога, бігали в сховище у підвал на дві години. Пронесло, слава богу. І так щодня. П'ятирічна дівчинка дуже подорослішала за ці пів року. Її так змінила проклятуща війна, яка вкрала дитинство в малої. Біля неї тата нема, а мама ночами плаче в подушку. Соломійка ненароком підгледіла той мамин плач. Боляче…

Мертву тишу в кімнаті порушив тоненький дзвінкий голосок дитини, що сиділа в зажурі за столом і питала:

– Мамо, а диво буває?

– Звичайно, доню, а як же ж без дива? – мама відірвалась від свого заняття. – А чого ти питаєш?

– Бо хочу знати.

– Навіщо тобі це, донечко?

– Бо треба, мамочко! – дівчинка насупила ротика, ще міцніше підперши щічки кулачками й зібгала пухкенькі рожеві губки у трубочку. Мала суворий вигляд. Так і сиділа, підібгавши ноги під себе на кріслі за столом і дивилася у вікно. Погода змінилась, від ранку потепліло на кілька градусів. І вже за вікном сніг, дощ, ляпавиця. Холодно й мерзлякувато. 

– То ти скажеш мені чи ні? – питала мама малу. 

– Ні, не скажу. То моя таємниця. 

– Ти ж моя маленька вигадниця, – мама поцілувала маленьку донечку у голівку.

Боже, як пахло її світленьке шовкове волосся. Мати задумалась, пригортаючи до себе малу. 

– Мамо, дивись, у нас за вікном синичка. Дивись, кажу, бачиш? – Соломійка натхненно тицяла пальчиком прямо перед собою в вікно. Мама повернула голову, куди показувала маленька доня. А й справді. Зовні на підвіконні сиділа жовтопуза синичка й з цікавістю  зазирала до кімнати через п’ятикамерну шибу пластикового вікна.

Здавалось, вона дивилася до кімнати так, ніби хотіла щось дуже важливе сказати й була у відчаї, що її не розуміють. Пташка крутила маленькою головою в різні боки, наче шукала виходу з тої безвиході й нерозуміння. Вона стукала у вікно, махала крилами, билася об шибу, та дарма. 

– Мамо, треба підійти до вікна, вона нам щось хоче сказати, чуєш, мамо? – дівчинка термосила мамину руку, а та сиділа заворожено й дивилася у вікно. 

– Ти чуєш мене, матусю? 

– Чую, сонечко, чую, – мама наче прокинулася від забуття.

Соломійка зіскочила з крісла та вперто потягла маму до підвіконня. Пташка нарешті заспокоїлась. Притулилася дзьобиком до шиби й завмерла, не відлітала. Її круглі розумні оченята наче намистини зиркали то на маму, то на малу. 

– Бачиш, як вона дивиться на нас, не боїться. Мамо, може вона хоче їсти? 

–  Напевно. 

– Гайда, погодуємо. Можна? 

– Звісно, але якщо ми відчинимо вікно, вона злякається та полетить геть, розумієш? 

– Не злякається, спробуймо, – наполягала мала Соломійка. 

– Як хочеш, але потім не плач. Домовились? 

– Добре, не буду. Я принесу насіння та свою булку, і ми відчинимо вікно. Добре? 

– Звичайно, тільки на вулиці холодно, тому вдягни светрик та шапку.

Соломійка швиденько вибігла в коридор, а потім зайшла на кухню, та за мить в маленьких долоньках принесла соняшникове насіння і булочку, яку мала взяти сьогодні в садок, але не пішла, бо була тривога. 

– Ось, це підійде? – вона була у светрі та шапці. 

– Ти моя люба, – погладила мама своє дитя. – Звичайно, сонечко.

Вони разом підійшли до вікна. На вулиці знову падав сніг й небо було сіре. Синичка все ще дивилася на них з-за вікна й не відлітала. 

– Мамо, будь ласка, швидко відкривай вікно, бачиш, вона голодна. 

– Ох, дитинко, а якщо злякається, ти пам'ятаєш, що ти обіцяла? 

– Так, пам'ятаю. Нумо, відкривай, – Соломійка чекала з нетерпінням.

Мама обережно відчинила вікно, та пташку це не злякало. Вона й далі стояла на підвіконні й зиркала своїми чорними намистинами, відкрила дзьобик, крутила голівкою і чекала.  

Мала вилізла на стілець та простягнула долоньки з насінням синичці. Булку поки відклала. Мама доньку підстраховувала.

Пташка ще роззиралась, а тоді витягнула дзьобик до маленьких дитячих рук й вхопила зернятко насіння. 

– Ой, лоскотно, – продзвенів ніжний дитячий голосок. – Мамо, вона їсть. Ти бачиш ? Не боїться мене! 

– Бачу, донечко, бачу. Ти молодець! Пташка полюбила тебе відразу. 

– На, ще бери, тут багато, – щебетала мала, пригощаючи свою гостю. А та наближалась все ближче й ближче, і похапцем брала насіння з теплих дитячих долоньок. 

– Мамо, а може вона булочку буде їсти ? Подрібни, будь ласка, – і вже за декілька хвилин в дитячій ручці було кілька білих крихт від смачнющої булки. А пташка дзьобала, пригощалась з долонь Соломійки й далі зиркала своїми чорними намистинками довкола. 

– Мамо,  а можна я її погладжу? 

– Можна, але вона злякається й полетить. 

– Ну добре, іншим разом, як звикне.

Минуло ще кілька хвилин, і маленька пташина вхопила чергову зернину з долоні дитини, пурхнула й полетіла. За якусь мить вона повернулась назад, зробила коло навпроти вікна, помахала крильцями, покивала головою та кудись зникла. В очах дівчинки з'явилися сльози.