Глава 1. Хочу, щоб татко приїхав  на Новий рік хоч на день!!!

«Хочу, щоб татко приїхав на Новий рік... хоч на день!!!» – вже кілька днів без упину крутилося у маленькій дитячій голівці нестримне бажання.

Соломійка сиділа на кріслі біля столу, підібгавши ноги під себе, а кулачками підперла щічки та про щось серйозно задумалася. Поруч – її матуся зосереджено набирала якесь повідомлення в телефоні. 

А за вікном вирувала холодна зима. Хурделиця засипала землю снігом, крижані сніжинки стукали у шибку, ніби хотіли потрапити до тепла. Сонце десь загубилося за густими хмарами. Не видно навіть його контурів – ні променя, ні бодай силуету. Сіре, непривітне небо нависло над містом. Вітер стогнав і люто шарпав голі гілки дерев, гойдав дроти, теліпав антенами, наче намагався вирвати їх зі стін разом з кронштейнами.

Кінець грудня. Щойно минуло Різдво, а завтра вже Новий рік. Тато на фронті. Мама з маленькою Соломійкою понад пів року самі якось капарять своє непросте життя під час війни. Тато воює, а маленька донечка чекає на нього, виглядає щодня. Малює для татка малюнки, з мамою та бабусею робить для фронту спеціальні окопні свічки.

Світло сьогодні вимикали за графіком, але воно може зникнути й несподівано – поза будь-яким графіком. Раптово. Так тепер буває щодня. Кожного разу по-різному. Як пощастить. Зранку пролунала повітряна тривога. Бігали в сховище у підвал. Дві довгі години просиділи в сирому приміщенні. Пощастило. Цього разу пронесло. І так – день за днем.

Соломійці всього лише п’ять, але за ці страшні місяці вона ніби подорослішала на кілька років. Так її змінила проклятуща війна. Війна вкрала в Соломійки дитинство – радісне, безтурботне, безпечне, з татком поруч. А тепер ночами мама тихо плаче в подушку, думаючи, що донечка спить. Та одного разу Соломійка ненароком підгледіла той мамин плач, побачила ті гіркі сльози. І від того їй стало нестерпно боляче...

Мертву тишу в кімнаті раптом порушив тоненький дзвінкий голосок дівчинки, яка сиділа в зажурі за столом, похмуро дивлячись у вікно:

– Мамо, а диво буває?

– Звісно, доню. А як же ж без дива? – мама відірвалась від свого заняття. – А чому ти питаєш?

– Бо хочу знати.

– Навіщо тобі це, донечко?

– Бо треба, мамочко! – дівчинка насупилася, ще міцніше підперши щічки кулачками. Й пухкенькі рожеві губки склались у сердиту трубочку. Тепер Соломійка мала суворий, задуманий вигляд. Так і сиділа, підібгавши ноги під себе на кріслі за столом, й не відривала погляду від вікна. Погода раптово змінилася. Від ранку надворі потепліло на кілька градусів. І тепер там мжичка, мокрий сніг, ляпавиця – холодно й мерзлякувато. Неприємно. Брр...

– То ти скажеш мені чи ні? – озвалася мама знову, не зводячи очей з сірого неба за склом.

– Ні, не скажу. Це моя таємниця.

– Ти ж моя маленька фантазерка, – мама усміхнулася й лагідно поцілувала маленьку донечку в голівку.

Боже, як пахло її світленьке шовкове волоссячко. Так знайомо й так затишно, що мати мимоволі завмерла, пригорнувши дитину до себе.

– Мамо, дивись! У нас за вікном синичка. Дивись, кажу, бачиш? – Соломійка схвильовано тицяла пальчиком у шибку.  

Мама повернула голову. І справді – на зовнішньому підвіконні сиділа жовтогруда синичка й з цікавістю зазирала крізь холодне скло до кімнати, ніби намагалася щось дуже важливе сказати. Її оченята блищали цікавістю й легким занепокоєнням, наче пташка була у відчаї, що її не розуміють. Вона стукала дзьобиком, била крилами, метушливо крутила голівкою – немов шукала спосіб достукатися. Кожен її рух був сповнений маленької напруги й довірливої крихкості, як мовчазне прохання: «Зрозумійте мене».

Соломійка на мить завмерла, широко розплющивши очі. Їй здалося, що пташка намагається поділитися якоюсь особливою таємницею.

– Мамо, ходімо до вікна. Вона ж щось хоче нам розказати, чуєш? – дівчинка термосила мамину руку, а та сиділа заворожено й дивилася на синичку.

– Ти чуєш мене, мамочко?

– Чую, сонечко… чую, – мама ніби прокинулася від забуття.

Соломійка зістрибнула з крісла й вперто потягнула її до вікна. Пташка вмить стихла. Притулилася дзьобиком до шиби й завмерла. Темні оченята, мов намистинки, по черзі вдивлялися в обличчя матері й дитини.

– Бачиш, як вона дивиться на нас, не боїться. Мамо, може, вона голодна?

– Можливо.

– Гайда, погодуємо її. Можна?

Дівчинка притулилася до шиби, тихо дихаючи, і відчула дивне тепло, яке віяло від синички. А в погляді жовтогрудої пташки немовби крилася загадка.

– Звісно, але якщо ми відчинимо вікно, вона злякається та полетить геть, розумієш?

– Не злякається, спробуймо, – наполягала Соломійка.

– Як хочеш, але потім не плач. Домовились?

– Добре, не буду. Я принесу насіння та свою булку, і ми відчинимо вікно. Добре?

– Звичайно, тільки на вулиці холодно, тому вдягни светрик і шапочку.

Соломійка швидко вибігла в коридор, а потім зайшла на кухню. І вже за мить повернулася, несучи в маленьких долоньках соняшникове насіння та булочку, яку мала взяти сьогодні в садок. Але в садок не пішла через тривогу.