Розділ 9

«А ще мені подобається, коли ти поруч».

Лєра буквально вискочила з переповненого попри літо тролейбуса, перевірила, чи не задерлася сукня, пораділа, що хтось колись вигадав дезодорант, бо кондиціонер у старому громадському транспорті не працював, і помчала до клініки.

«Одразу ж стає спокійно. Так незвично».

Якого дідька він це сказав? Ну навіщо? Щоб вона постійно про це думала та гадала? А ще тривожилася — з різних причин. Стас цілком міг би й промовчати. Ніхто його за язика не тягнув. Навіть якщо це правдива правда. Від серця та душі. Якщо ж ні…

«Досить вже крутити-вертіти все це в голові та переставляти слова місцями, наче петельки у в’язаному полотні — з перекидом вправо, з перекидом вліво… Викинь дурниці з голови, і негайно».

Та неслухняні думки постійно поверталися до вчорашнього епізоду в шефовому автомобілі. Спочатку Лєра їх наполегливо та ретельно відганяла, а потім перестала. Махнула рукою. Можливо, якщо вона припинить марну боротьбу, то фраза, що пролунала несподівано та бентежливо, перестане їй докучати?

Та все ж Лєрі хотілося вірити, що Стас не висловив би те, чого не відчував. Чомусь їй здавалося, що такий як він заради красного слівця не став би морочити дівчині голову. Та й сенсу в брехні вона не бачила. Навіщо йому її дурити?

Однак паніку в душі Лєри спричинило не тільки це. Найгіршим стало те, що Лєра й сама тепер ставилася до Корсуна інакше, ніж вісім років до цього. Це її лякало, і неабияк.

Але ж від початку її появи в «Погляді» минуло лише декілька днів! Що ж чекає на неї далі?

Ненавидіти Стаса було простіше. А ще цілком природно — після того, що він накоїв. Цікаво, Стас пам'ятає про той випадок, чи вже давно забув — одразу ж і назавжди? Чи можна взагалі про таке забути, Лєра не знала. І що робити з тим, що вона почала відчувати до шефа, також.

Змиритись? Що ж, з симпатією, яка несподівано виникла, змиритися можна. Важливо лише нею й обмежитись. Та й виходу іншого Лєра не бачила. Ось тільки навіщо Корсун...

Вона заходила до «Погляду» на автоматі, і її, напевно, добряче б стукнуло дверима, якби ті не притримала чиясь вправна рука. Лєра навіть стрепенулася від несподіванки. Чомусь промайнула думка, що це міг бути…

— Доброго ранку, Лєро, — Зонтов пропустив її всередину та закрокував поруч, підтримуючи під лікоть. Цікаво, він усіх так супроводжує, чи тільки її? І чому вона відчула розчарування? Бо це не Корсун? — Як успіхи?

За два робочі дні?

— Непогані, — відповіла бадьоро.

Ну, справді ж непогані. Чогось навчилась. Якщо зовсім відверто, то багато чого.

Та все ж, ідучи поруч з начмедом, вона відчувала себе ніяково й на всі боки розглядатися не наважувалася. Навколо совалося вперед-назад або поспішало надто багато людей — і колеги, і пацієнти… Лєрі ж здавалося, що всі звертають увагу на руку Давида на її лікті. А ще, цілком можливо, вже навигадували різного. Або ще гірше — засудили. Лєра вже з таким стикалася.

Але, зрештою, не відштовхувати ж Зонтова. Відверто він до Лєри не зачіпається, а вона — лише інтерн, щоб постійно висловлювати незадоволення з не такого вже непристойного поводу. Та навіть якщо у «Погляді» так заведено, або до манер начмеда всі звикли, Лєру такі речі бентежили та навіть напружували. Ресторан — це одне, а робота…

— Як відбулася вчорашня поїздка до будинку для людей похилого віку? Сподобалось?

Якби Зонтов не поставив друге запитання, Лєрі відповідалося б легше. І що, запитується, Давид має на увазі під словом «сподобалося»? Чи часом не Корсуна?

Здається, у неї починається параноя. Настав час припиняти про це міркувати. У Валерії Велигорської в клініці інша місія — навчитися якомога більше та засвоїти все, що тільки можливо. По роботі, звісно ж.

— Трохи сумно, — відповіла Лєра та кивнула медреєстраторці, яка висунула голову з-за стійки, аби привітатися. Чи з якогось іншого приводу. — Стільки стареньких в одному будинку... Складається враження, що вони нікому не потрібні. Їх, звичайно ж, доглядають, годують, навіть розважають, спонсори є. Але ж це зовсім не те, коли рідні люди поряд. — Лєра подумала, що надто вже докладно відповідає, та й начмед, найімовірніше, запитує не про це, тому закінчила по-діловому: — Проте я навчилася дечого нового. Тож поїздка виявилася корисною.

— Станіслав Макарович у нас майстер навчати. Іноді він веде пари. Студенти його обожнюють.

— Стас викладає? Жодного разу не зустрічала його в університеті.

Лєра насправді здивувалася. Адже якщо це так, вони цілком могли зустрітись набагато раніше. Добре, що цього не сталося. Адже добре?

— А хотіли б?

Лєра навіть зупинилася. Що за дивне запитання? Навколо них, немов навколо валуна, люди розділилися на два потоки й за бажання могли підслухати їхню розмову, але Лєра все ж таки поцікавилася:

— Давиде... Давиде Антоновичу, ви на щось натякаєте?

Вона дивилася Зонтову просто у вічі. І він також дивився. Не відвернувся. Пройшло секунд п'ять, перш ніж Давид усміхнувся.

— Ні. — Подумав і знову повторив: — Ні. Просто зазвичай Корсун їздить у будинок для перестарілих на самоті.