Розділ 8

Лєра відчула, як губи сіпнулися, і швиденько запитала, щоб відвернути увагу від власного промаху:

— То куди ж ми прямуємо?

— Хочеш знати куди я тебе везу? Справедлива цікавість. — Стас нарешті звернув увагу на дорогу, що було тільки на краще, з якого боку не поглянь. Ще не вистачало, щоб вони в щось в’їхали. До того ж їхні несподівані та бентежливі «споглядалки» не могли тривати нескінченно, хоча зараз здавалося, що минула вічність. Так не годиться. Зовсім. Це ж навіть неправильно якось. Мабуть. До того ж якщо такі ситуації стануть регулярними, Корсун точно її впізнає, а Лєра дуже сподівалася цього уникнути. — Ми майже приїхали, — повідомив шеф, поглянувши у бічне люстерко.

Лєра ж продовжувала в голові безжально лаяти себе за неналежну реакцію на шефа. А думку «він теж на тебе дивився» негайно, майже відчайдушно спалила на ритуальному розумовому вогні. Вона змусила себе зосередитися на дорозі та більше не цікавитися кінцевим пунктом призначення. Рано чи пізно й без розпитувань дізнається, куди ж вони прямують.

Автомобіль повернув на під’їзну доріжку до старої будівлі в глибині чи то парку, чи то дуже старого, проте впорядкованого садка. Поки вони котилися до входу під колонами, Лєра спробувала уявити, як виглядала ця будівля раніше. Можливо, навіть на початку двадцятого століття. Архітектурою Лєра не захоплювалася, тому точнішу дату зведення давньої споруди уявити не могла.

Напевно, тоді вона була прекрасною, і в ній, поза всяким сумнівом, мешкали люди заможні. Мабуть, вони влаштовували пишні урочистості, на які приїжджали дорого та вишукано одягнені гості у каретах чи бричках. Вечеряли за багато накритим столом і танцювали у залі з високою стелею та свічками у канделябрах.

Лєра мимоволі зітхнула й на мить уявила себе однією з присутніх на подібній урочистості.

Швидше за все, колись тут усе було сповнене розкошів. Однак тепер химерна ліпнина майже обвалилася, балкони виглядали мало не аварійними, а штукатурка лежала на стінах мазками експресіоніста та навіювала сум-тугу. Та це якщо придивитися. А коли оцінювати картинку загалом, то яскраві плями клумб тішили око, а кольоровий плющ доволі вдало маскував недоліки стін.

На широких, вочевидь підремонтованих сходинках будівлі на них очікувала жінка похилого віку в білому халаті та навіть медичній шапочці. Невже тут — лікувальна установа?

— Що це? Жодного разу тут не була, — мимоволі поцікавилася Лєра.

— Тобі й не потрібно. Я б сказав — нікому не потрібно. Краще мешкати та тішитися життю поряд з рідними. Перед тобою — будинок для перестарілих, — повідомив Стас, відкидаючи ремінь безпеки. — Щоправда, ще не найубогіший з наявних. А все тому, що являє собою благодійний проєкт. І «Погляд» – один з його спонсорів. Виходьмо.

Лєра зістрибнула зі сходинки джипа, зачекала, поки Корсун візьме валізу та замкне автомобіль, і попрямувала слідом за ним до жінки, що явно нетерпляче очікувала на прибулих.

— Нічого, що я без халата? — поцікавилася Лєра тихенько, вкотре дорікаючи собі за вбрання.

— Я теж без, — зауважив Стас. — Зір можемо перевірити й без уніформи.

— Але ж… Якби ви попередили мене завчасно, я б надягнула спідницю. А так ноги видно до… Та що тепер казати, — тихо обурилася Лєра, нарікаючи більше на себе, ніж на шефа, але Стас одразу ж оцінив вищезгадані частини її тіла. В результаті Лєра аж спіткнулася. Корсун одразу ж підтримав її вільною рукою за талію. Це тривало лише декілька секунд, але Лєра мимоволі сіпнулася. Потім напружилася. При цьому її відчуття були надзвичайно далекими від огиди. Вони радше нагадували ті, що Лєра пізнала позавчора під час незапланованого танцю.

— Дозволь стареньким порадіти, дивлячись на твої гарні ніжки.

Стас вважає її ноги гарними? З якого дива він це сказав?

— Та ну! Вони дуже, неймовірно далекі від модельних, — Лєра хотіла додати «на відміну від ніг Ілони», але в останній момент передумала. До речі, далекими від модельних були не лише її ноги, а ще й бюст та співвідношення стегон і талії. Та й на обличчі з'явилися, як тепер кажуть, перші ознаки старіння. Однак, щоб ретельно зайнятися своєю фігурою та шкірою, потрібно кардинально перебудувати розпорядок дня і, що найважливіше, суттєво скоротити витрати та час, які призначені для доньки. На таке Лєра погодитися не могла. А чому про все це міркувала, думати не хотіла.

Навіщо вона взагалі продовжила цю дурнувату розмову про власні ноги? Пропустила б повз вуха, та й усе.

— А хто сказав, що модельні ноги гарні? Я, до прикладу, так не вважаю, — видав Стас і посміхнувся літній жінці. — Доброго ранку, Маргарито Степанівно. Як поживають наші підопічні?

Приголомшеній несподіваною заявою про її ноги Лєрі довелося зробити над собою зусилля, щоб вдатися в суть розмови.

— Підопічні чекають на вас, Станіславе Макаровичу. Зібралися у головній залі та згадують результати обстеження у березні. Розваг у такому віці не так вже й багато, ви ж розумієте.

— А окуляри з собою узяли? Потрібно перевірити в них і без них, які зміни зору відбулися.

— А як же! Вони у нас люди обов'язкові. Загартовані часом. А кого ви до нас привезли? Хто ця мила дівчина?

— Цю милу дівчину звуть Валерією Валеріївною, і сьогодні вона робитиме огляд разом зі мною.