Розділ 6

Близько восьмої ранку на вулиці вже припікало не по-дитячому. Навіть традиційного вранішнього співу птахів не було чутно. Що буде протягом доби, подумати страшно. Опівдні точно дихати не буде чим.

Саме тому Лєрі довелося відмовитися від наміру одягнути приготовану наперед для другого, а по суті першого, робочого дня елегантну сукню з коротким рукавом. Попри ретельно використаний дезодорант, у спеку воно точно виглядатиме неохайно. Тому Лєра переступила поріг «Погляду» у простій сукні-сарафані з бавовни, босоніжках на невисоких підборах, з невеликою сумкою через плече та екосумкою в руках. Там лежав новісінький білий халат і змінне взуття.

Лєра докоряла собі, що заздалегідь не поцікавилася, як одягнутися та що з собою принести — крім необхідних для відділу кадрів та бухгалтерії документів. Залишалося сподіватися, що першого ж дня їй не буде соромно за свій зовнішній вигляд. Напередодні їй не варто було виявляти надмірну скромність та обмежуватися лише відділом кадрів. Було б дуже доречно зазирнути у відділення та вияснити, у чому працює персонал «Погляду». Шкода, що тільки сьогодні до Лєри повернулася звична передбачливість. Вчора ж вона могла міркувати лише про те, що більше-менше принадне вдягнути до ресторану.

Лєра підійшла до стійки медреєстратора та промовила своє ім’я. Приємна на вигляд дівчина посміхнулася, видала їй перепустку та побажала вдалого дня. А потім з такою ж усмішкою звернулася до відвідувача. Черга ставала дедалі довшою, і Лєра вирішила не відвертати увагу медреєстратора подальшими розпитуваннями. Якось сама розбереться. Для цього в неї є язик і зовсім непотрібна освіта.

Отже, що є в наявності? Праворуч, тобто в адміністративне крило, Лєра вже ходила. Вочевидь сьогодні їй потрібно повернути ліворуч. Саме у цьому напрямку мають знаходитися відділення. До кадровиків їй теж потрібно, але туди вона зазирне трохи згодом.

Підійнявшись на другий поверх, Лєра зупинилася біля скляних дверей хірургічного відділення. Вона все дужче хвилювалася. Перший робочий день за будь-яких обставин не жарти, а тут ще Корсун…

Лєра помітила червоний ґудзик дзвінка та потягнулася до нього рукою, але двері несподівано відчинилися, і з відділення випурхнула рухлива повна жінка. Поглянула на Лєру та пригальмувала.

— Валеріє Валеріївно! — Складновимовні ім'я та по батькові нервували Лєру ще в університеті. Викладачів, мабуть, теж, бо ті що молодші за віком часом звали її Лєрою Лєрівною. У медичному виші заведено звертатися до студентів або на ім'я та по батькові, або на прізвище. Це, мабуть, правильно, оскільки на робочому місці подібне звернення дозволяє дотримуватися необхідної, часом навіть життєво важливої ​​в медицині субординації. Лєра раділа лише з того, що не працює вчителькою початкових класів. Страшно уявити, як до неї зверталися б учні. Варіанти могли б бути найрізноманітнішими. — Ви мене не пам'ятаєте? Я — Марина. Марина Михайлівна — старша медсестра.

Лєра підозрювала, що це запитання їй сьогодні ще поставлять, і не один раз. Після вчорашньої вечірки вона майже нікого не запам'ятала. Хіба що червону сукню, як виявилося, старшої медсестри. Проте зізнаватись у цьому Лєра не поспішала.

— Доброго ранку, Марино Михайлівно.

— І вам доброго Валеріє Валеріївно, — без заминки виголосила медсестра, наче тренувалася. — А чому не заходите?

— Я тут… — Лєра вирішила не лукавити, — трохи розгубилася. Не знаю, як у вас… нас тут заведено. Чи можна, наприклад, заходити у відділення у тому, у чому з'явилася? Відділення все ж таки хірургічне.

— Я зараз вам інший шлях покажу. До п'ятихвилинки перед початком робочого дня ще вагон часу. Встигнете переодягнутися. Ходімо, — Марина Михайлівна бігла попереду впівоберта та теревенила без упину: — Ніна, наша сестра-господиня, вже приготувала для вас дві уніформи на зміну та медичне взуття. Ніхто нічого зі свого ані з дому, ані з крамниці не приносить. У підвалі клініки працює пральня. Перуть добре й одразу прасують. Якщо щось з приготованого не пасуватиме — ми ж на око прикинули, тоді обміняємо, вшиємо… Загалом, усе буде чудово.

— Не сумніваюся, — Лєра усміхнулася у відповідь на ентузіазм старшої медсестри.

Вони спустилися на перший поверх, пройшлися коридором поліклініки, де на стільцях біля кабінетів уже сиділи пацієнти, і знову підійнялися на другий вужчими службовими сходами. Дорогою старша медсестра встигла у двох словах повідати Лєрі про розпорядок робочого дня поліклініки, а потім і відділення, відповісти на декілька телефонних дзвінків і зробити невідкладні розпорядження за його ж допомогою. Активна Марина Михайлівна вочевидь була на своєму місці.

Коли вона відчинила перед Лєрою двері на другому поверсі, там на них вже чекала сестра-господиня з формою на плічках в одній руці та медичними сабо в іншій. Марина Михайлівна вказала Лєрі на двері побутової кімнати та помчала геть, а Ніна, похмура жінка середнього віку, дочекалася, поки Лєра увійде, кивнула на одну з шафок, вручила два ключі — від одежної шафки та дверей відділення — і тихенько вийшла.

Медичні костюми Лєрі підійшли — у когось виявився гарний окомір, а сабо були трішки завеликі, але Лєра застебнула ремінець тугіше та вирішила, що поки що ходитиме в них. У медичних штанах ніхто не помітить, що взуття не зовсім за розміром. Колеги заходили, віталися, швиденько переодягалися — серпень же — і виходили. Чоловіки та жінки міняли одяг, не соромлячись. Що ж, зрештою, чого вони одне в одного не бачили?