Розділ 2

Цього чоловіка Лєра звикла ненавидіти, бо зовсім не знала, як ще можна до нього ставитися. І тривало це вже віддавна. А тепер… Що ж тепер? Продовжувати? А поводитися у його присутності як? Адже можна з впевненістю стверджувати, що випадкова зустріч з ним змінила все її життя.

У будь-якому разі зараз Лєрі доведеться діяти за обставинами, бо уникнути зустрічі з ним вона не могла. І знала про це ще відтоді, коли погодилася на інтернатуру в «Погляді».

Станіслав — Стас Корсун був її таємницею восьмирічної давності й досі привиджувався Лєрі в кошмарних снах. Раніше це відбувалося доволі часто. Лєра прокидалася серед ночі в заціпенінні, схвильована, з образою на несправедливість та водночас з докорами сумління й потім довго не могла заснути. І плакати вона теж не могла. Щось заважало. Поступово сни втратили колишню яскравість і майже перестали турбувати, але останнього тижня знову повернулися. Напевно, таким чином далося взнаки хвилювання перед неминучою майбутньою зустріччю.

Стас же, як виявилося, її зовсім не пам'ятав. Проте останнє лише на краще. Саме цього Лєра й хотіла. А чому саме на краще, згадувати та міркувати зараз не час.

Сині очі з-під важких повік свердлили її обличчя. Витримати прямий, навіть наполегливий погляд виявилося непросто, але Лєра змусила себе не відводити очі та навіть трохи завернула куточки рота у привітній посмішці.

— Ми бачилися на вашому з Ілоною весіллі, — пояснила вона, дивлячись так само прямо. — Тоді я була вісімнадцятирічним дівчиськом. — Корсун насупив брови, та вочевидь не впізнавав. — Тато запросив мене тоді як подружку нареченої.

— Валерій Миколайович запросив? Особисто? — так само похмуро поцікавився Стас.

— Подруга Ілони захворіла, здається вітрянкою, і мені довелося її замінити.

— Все одно не пам'ятаю, вибачте. Та все ж образити не хотів.

— Я все розумію. Це ж природно, що на своєму весіллі наречений бачить лише свою наречену. За мене не турбуйтесь. Давид допомагає мені освоїтися серед незнайомих людей. Дякую йому.

Зонтов кивнув, а куточок чітко окресленого рота Корсуна сіпнувся, ніби він збирався посміхнутися. А на весіллі він усміхався широко, від вуха до вуха. Нечасто, щоправда, але коли Стас це робив, то здавалося, що він ніби світився зсередини. Саме в такі хвилини Корсун ставав по-справжньому вродливим. Принаймні погляд відвести від нього було важкувато.

На тому злощасному заході Лєра поглядала на нього лише тишком-нишком, щоб ніхто, зокрема й сам Стас, цього не помітив. Проте, навіть перебуваючи в стресовому стані, деякі дрібниці вона все ж таки запам'ятала. Куди поділося це світло за минулих вісім років? Можливо, сьогодні в Корсуна усього лише поганий настрій? Втім, Лєрі до його настрою діла немає і бути не може. Справжнє збочення — турбуватися про людину, яка…

— Валерій Миколайович закріпив вас за моїм відділенням. Так що допомагати вам освоюватися доведеться саме мені. Покажу Вам, що знаю, а ви навчитеся, як вже зумієте. Та почнеться це вже завтра. А сьогодні… — Стас зробив паузу та підійняв келих. — За святковий початок вашої інтернатури, за наше нове знайомство та… за «Погляд»!

Ось тепер їй точно варто трохи випити. Через сильне хвилювання у неї почали ледь помітно тремтіти руки, а це погано. Окуліст не має права на таку розкіш.

Лєра знала, що в офтальмологічній клініці лише три відділення, і шанси потрапити під керівництво Стаса дуже великі. І все ж таки сподівалася, що, враховуючи життєві обставини, батько не направить свою доньку від коханки на навчання до чоловіка дочки законної. Проте Валерій Бокшай завжди чинив, керуючись лише особистими поглядами на життя та власними бажаннями та міркуваннями. Лєра давно перестала його романтизувати, а мріяти, як це роблять багато хто з позашлюбних дітей, що рано чи пізно її батьки возз'єднаються, припинила ще у підлітковому віці.

При цьому Бокшай залишався її батьком, нехай і не найкращим з них. Лєра любила його таким, який він є, проте останніми роками трималася осторонь. Вісім років тому вона розчарувала Валерія Миколайовича, хоч і не з власної волі, та все ж він продовжував їй допомагати, своєрідно опікуватися нею.

Проте зараз, коли все вже остаточно вирішено з місцем її роботи, Лєра не могла попроситись в інше відділення без пояснення причин, і вони обов'язково мусили бути важливими. Істотною ж, вагомою підставою була лише справжня — правда, яку Лєра вже вісім років тримала в таємниці. Проте розповісти її власному батькові вона не могла. Істину Лєра приховала навіть від власної матері.

Відповідно, відтепер бачити Корсуна, розмовляти з ним, Лєрі доведеться значно частіше, ніж хотілося б.

Проте чи рідше, чи частіше… Для особистого спокою найкраще для Лєри — взагалі не з'являтися в клініці. Проте й працювати десь треба, а перед цим необхідні навички набути. На жаль, університетських азів для професіонала замало. Це стосується кожної з галузей, а медичної — особливо.

І все ж таки вдало вийшло, що Корсун її не запам'ятав — і не лише на весільній церемонії. Залишалося лише навчитися дивитись на нього спокійно, щоб не провокувати зайві запитання. Та ще й випадково не обмовитися про те, чого не знає ніхто. А якщо це залежатиме від Лєри, то ніколи й не дізнається.

— Стас… — поряд з Корсуном матеріалізувалася Ілона. Взяла чоловіка попід руку. Він кинув на неї короткий погляд, що не виражав нічого, чим дуже здивував Лєру. — Тебе тато кличе. У мера виникли запитання, на які можеш дати відповідь лише ти. Давиде… — кивком привітала Ілона начмеда та ковзнула поглядом по сестрі. Підійняла брови. — Лєра? Не впізнала тебе здалеку.