Мамин кришталь

Вони, скільки себе пам'ятали, жили тут, на полиці. Відразу з великої коробки вони втрапили ось сюди. Новий сервант вигравав веселкою, а дзеркало подвоювало колорит. Іноді їх обережно протирали, мили й ставили на місце з тихими словами — «Яка краса». Бувало, по деякій необережності вони опинялися поруч і милозвучно дзвеніли. Їхній звук нагадував дзвіночки...

І вони посміхалися один одному. Але раптом щось сталося, і в домі зачаїлася незвична тиша.

— Де вона?
Хвилювалися жителі серванту. — Де?

Але відповіді так і не було. Вони залишалися самі, але щоб так надовго?!

Одного дня вони так розхвилювалися, що скляна полиця не витримала, і кришталеві склянки дружньо поїхали вниз. Але все для них склалося дуже добре.

Нарешті ключ у замку провернувся декілька разів, і вони почули чиїсь швидкі кроки. Вони полегшено зітхнули, адже скоро їхнє життя стане на місце, як і полиця...

Але це була не хазяйка... Із розмови вони зрозуміли, що вона вже не повернеться. Ніколи...

Тихо жалібно дзенькнули. Міркуючи про свою подальшу долю, бо часто чули, що все старе, яке б воно гарне не було, йде в смітник, а в кращому випадку — на продаж. А тоді їх розділять. І все.

Жіночий голос промовив: «Мамин кришталь стане доброю згадкою про неї. Я пам'ятаю, як вона його купувала і берегла!» На підлозі незабаром опинилася велика коробка, і склянки одна за одною швидко почали перекочовувати до неї — дбайливо загорнуті та протерті серветкою. Останній раз дзвінко дзенькнувши в цьому будинку.

Минуло пару годин, і такими ж ніжними рухами вони потрапили на почесне місце. З полегшенням зітхнули — всі разом, тут.

Щось повинно передаватися з покоління в покоління, щось повинно зберігати родинну історію, щось. Щось — що нагадує течію і знає, ти чия...