Розділ 30.2.

Я зайшов у будинок, обережно притримуючи сонного Данилка на плечі. З їдальні долинав ледь вловимий, але стійкий аромат телятини у вершковому соусі — ніжний, з трав'яними нотками чебрецю, він не бив у ніс, а запрошував, дражнив смакові рецептори.

— Як смачно! — Емі втягнула носом аромат й театрально облизалася. — Тітка Галино, ви чарівниця.

— Ой, та перестань! — вона відмахнулася. — Звичайне м'ясо, нічого особливого.

Тітка Галина встигла накрити стіл і тепер метушилася біля кухонного острівця, декоруючи страви, що залишилися.

— Емі права, — сказав я тихо, щоб не розбудити сина. — Все ідеально і неймовірно пахне. Шеф-кухар би позаздрив.

— Ой, іди вже, підлабузник,— тітка Галина хмикнула, але на обличчі з'явилася задоволена усмішка. — Клади малого в ліжко, зараз Олександр з Анною прийдуть.

Я піднявся на другий поверх, зайшов у дитячу кімнату. Тут було свіжо, пахло лляними простирадлами і тією особливою чистотою, яка буває тільки в кімнатах, де ростуть діти. Данилко навіть не прокинувся, коли я опустив його на ліжко. Він лише підібгав коліна до живота, підклав долоньку під щоку і засопів ще глибше. Я затримався на мить, дивлячись на його спокійне обличчя. Дивно, як швидко звикаєш до того, що твоя маленька копія так швидко росте.

Телефон у кишені завібрував. Я вийшов у коридор, прикривши двері, і глянув на екран. Данило Шевченко. Мій юрист. Той самий, що вів справу Софії.

— Слухаю, — сказав я тихо, притулившись плечем до стіни.

— Деміане, вітаю. Розумію, що ви сьогодні іменинник, але є новини, які не можна відкладати. Це стосується Софії та ваших тестів…

— Усе нормально, я слухаю, — серце калатало рівно, спокійно. Дивно. Раніше одне лише ім'я колишньої дружини викликало б спазм у грудях.

— Слідство завершується. Доказів більш ніж достатньо. Камера відеоспостереження навпроти ресторану, детальні свідчення вашого охоронця... Плюс її батьки... – Шевченко зробив паузу. – Доказів з їхнього будинку більш ніж достатньо. Софія намагалася позбутися вашого сина, викинувши у смітник, але вона виправдовується післяродовою депресією, і суд обов'язково це врахує.

Я заплющив очі. Смітник. Це слово різало щоразу, ніби гострим лезом по шкірі. Я уявив собі цю картину: холодний вечір, дощ, Емі, яку вигнала з дому її матір, чує дитячий плач... І знаходить його. Мого сина. Серед мішків із вонючими відходами.

Стиснув перенісся пальцями, намагаючись видихнути той жах, який щоразу накочував від цієї думки.

— Коли буде перше засідання суду? — запитав я, бо все занадто довго тягнулося.

— От чому ж і телефоную, — Шевченко помітно зрадів. — Вже завтра. Прям подарунок на день народження. Ви ж будете? Без ваших свідчень не обійтися. Журналісти вже з сьогодні займають чергу перед районним судом.

— Звісно, що буду. Я маю закрити це питання назавжди.

Люди, яких я вважав своєю сім'єю. Вони планували це разом. Моя дружина, її мати, її батько. За столом, за вечерею, обговорювали, як позбутися мене, Данилка і віджати мій бізнес. У мене не було слів. Не тому, що мені було боляче. Біль минув, залишивши по собі випалену пустелю. Просто я не міг збагнути: як? Як можна бути людьми і так вчинити з власною дитиною та внуком?

— Які терміни їм світять загалом? — спитав я рівно.

— Плануємо, що по максимуму. П'ятнадцять років кожному.

Я кивнув, хоча Шевченко цього не бачив.

— Дякую. Тримайте мене в курсі.

— Звісно. І, Деміане... з днем народження вас. Хай тепер у вашому житті буде тільки добре.

Я відключився і ще кілька секунд стояв, дивлячись у вікно на сад, обпалений серпневим сонцем. П'ятнадцять. Софія вб'є найкращі роки свого життя в тюрмі. І знаєте що? Мені не було її шкода. Зовсім. Було шкода лише того, що Данилкові судилося від неї народитися. Від цього чудовиська, що звалося його матір'ю. Але потім я згадав Емі. Як вона читає йому казки, як поправляє ковдру, як співає щось тихе, коли він не може заснути. І зрозумів: у нього буде мати. Інша. Справжня. Чуйна та неймовірно любляча.

Я відштовхнувся від стіни і пішов коридором. Ноги самі принесли мене до спальні Емі. Двері були прочинені, і крізь щілину лилося тепле сонячне світло.

Вона стояла перед великим дзеркалом у старовинній рамі. Стояла боком, гладила рукою круглий живіт і щось шепотіла. Я не чув слів, але бачив, як ворушаться її губи, як усмішка освітлює обличчя зсередини. Вона була прекрасна. Не тією глянцевою красою, від якої паморочиться в голові, а тією, справжньою, яка зігріває кімнату, мов маленьке сонце.

Я штовхнув двері. Вона здригнулася, повернула голову, і на мить в її очах майнуло збентеження, ніби я застукав її за чимось дуже особистим.

— Вибач, — сказав я, заходячи. — Не хотів налякати.

— Я не злякалась, просто... — вона мило зашарілася. Щоки злегка почервоніли. — Я розмовляла з маленькою. Кажуть, що діти в животі все чують та розуміють.

— І що ти їй розповідала? — я підійшов ближче. Зупинився за її спиною. У дзеркалі тепер відбивалися ми обоє. Вона – квітуча, вагітна, в легкій сукні. Я – поруч, високий, з тінню втоми в очах.

— Кажу, що чекаю. Що все буде добре. Про Данилка, який він чудовий, про тебе… кхм…

Вона знову зніяковіла, опустила очі. А я дивився на неї і думав: що б я робив без цієї жінки? Вона врятувала мого сина. Вона несвідомо стала йому матір'ю. Вона носить під серцем дитину, яку я вже давно вважаю своєю. Хоча ми навіть не разом. Ми просто... живемо поряд. Як двоє дорослих людей, яких звела трагедія, і які тепер не знають, як зробити наступний крок.

— Емі, — сказав я. Голос невчасно сів. Я прочистив горло. — Можна тебе дещо запитати?

Вона підвела очі. У дзеркалі наші погляди зустрілися.

— Звісно. Щось сталося?

Я глибоко вдихнув. Слова, які я репетирував останній тиждень, раптом здалися чужими і пафосними. Довелося казати просто, як є.

— Я знаю, що між нами не було кохання з першого погляду. Не було романтики, квітів, побачень. Був жах. Була та ніч, коли ти знайшла Данилка. І була вдячність. Спочатку – тільки вона. Я взяв тебе в дім, бо тобі не було куди йти, а мені потрібна була надійна людина.