Розділ 30.1.

Деміан

П’ять місяців потому

Сонце гріло спину крізь тонку тканину сорочки. Повітря в саду було густе від запаху скошеного газону та жимолості. На моєму плечі, затихлий і важкий від сну, сопів Данилко. Я повільно ходив алеями саду, але мої думки були вже не з сином. Попереду мене очікувало святкування мого дня народження, на якому наполягли Емі та тітка Галина. Як би я не відмахувався від цієї ідеї, вони настояли на своєму. Святу бути і крапка. Гості, торт, смаколики, тости. Хоч і в малому колі, чисто сімейному, відсвяткуємо, але все ж  обов’язково. 

З таким відчутним тиском жінок мені довелося мовчки, змиритися здоровішим буду. Емі з тіткою Галиною створили таку команду, що переспорити їх було неможливо.

Усі приготування були завершені. Чекали лише гостей: Олександра та його дівчину. Тітка Галина вигнала нас з Емі та Данилком на вулицю, щоб ми нагуляли апетит перед застіллям. Але син не став чекати на початок свята, а спокійно заснув на денний сон.

Данилко захникав, і я обережно поніс його до садової кухні. Там, поруч, у тіні сортового винограду, на плетеному кріслі сиділа Емі. Вона читала книжку: одна рука лежала на сторінках, інша — на вже досить великому, круглому животі. Сонце, пробиваючись крізь листя, малювало на її обличчі та плечах рухливі візерунки.

Я дивився на неї, і це відчуття всередині стискалося дедалі сильніше. Це не була звична турбота. Це було щось глибше. Щось, що пускало коріння в тій порожнечі, яка залишилася після тотальної зради Софії, її батьків, і розросталося з неймовірною силою. Емі була зовсім чужою людиною ще кілька місяців тому, а тепер стала невід’ємною частиною моєї сім’ї. Я вже не уявляв свого життя без неї. Вона і Данилко були для мене тепер усім.

Я підійшов тихо, але вона почула. Підвела голову, і сонячні зайчики заграли у її очах — тепер спокійних, глибоких. Не тих зляканих, які зустріли мене вперше у танцювальному залі університету.

— Заснув? — поцікавилася Емі ледь чутно, помітивши мене. Вона згорнула книжку й відклала її на невеликий столик.

— Звісно, заснув. Режим як-не-як.

Я сів на плетений стілець навпроти. Скрипнуло старе дерево. Данилко, похнюпившись, уткнувся носиком мені в шию.

— Давай я його занесу в будинок? — злегка незграбно підвелася Емі.

— Ч-ш-ш, ти що, повільніше, — зупинив я її. — Ще не вистачало, щоб ти впала на такому терміні. Я і сам можу сина занести. Твоє діло — відпочивати перед приходом гостей, берегти себе і не стрибати, як коза, у твоєму положенні, — кивнув я на її живіт.

— Але ж я няня і…

— Емі, у першу чергу ти вагітна жінка, і треба хоч зараз почати думати про себе, — повчально зупинив я її.

З будинку донісся голос тітки Галини:

- Деміане! Допоможи стіл накрити. І Данилка поклади спати в кімнату, на вулиці вже спекотно!

Я кивнув, мовчки погоджуючись з порадою тітки Галини. Дійсно малюку краще буде в будинку, я ж і сам хотів віднести сина в прохолодне приміщення. 

— Я з тобою піду, Деміане. Спека неймовірна, - Емі вже обережніше підхопилася й закрокувала зі мною в будинок.