Розділ 29.2.

Маєток колишніх тестів маячив на шляху, як темний, кам’яний замок. Він завжди виглядав похмуро, але тепер здавався населеним привидами. Привидами їхнього показного добра й щирості, які були лише маскою, що роками приховувала їхнє гниле нутро.

Поліцейські машини утворили півколо біля масивних кованих воріт. Ми вийшли. Нічне повітря було холодним і вогким, воно обпікало легені. Капітан поліції вже вів переговори з охороною через перемовник. Я не чекав. Підійшов до відеокамери, встановленої на стовпі.

— Арсене Арсеновичу, — сказав я, дивлячись у холодне скло об’єктива. — Я вже тут. Ви знаєте, навіщо. Відчиніть ворота зараз і ми увійдемо за законом. Не відчините — увійдемо без нього. Вибирайте, скільки сміття ваші адвокати зможуть прикрити перед судом.

Тиша. Показне зітхання. І лише потім  важкий скрип механізму, і ворота повільно розсунулися.

На порозі будинку стояв не лише мій колишній тесть. Поруч із ним — його дружина, Анна Леонідівна, закутана в норкову шубу поверх нічної атласної сорочки. Її обличчя було витягнуте не від страху, а від демонстративного невдоволення через порушений спокій.

— Деміане, — промовив Арсен Арсенович, щойно я наблизився з поліцією, і в цьому імені була ціла поема зневаги. — Що це все означає? Поліцейський рейд посеред ночі? У тебе знову проблеми з головою? У моєї дружини хворе серце, їй не можна хвилюватися, ти це розумієш? — сипав він питаннями, мов з автоматної черги.

— Де Емілія і мій син, Арсене? — я навіть не намагався бути ввічливим. Периферійним зором помітив, як решта поліцейських вийшли з машин, утворюючи тихе, але щільне кільце.

Він злегка скосив очі, наче не розуміючи.

— Твоя нова пасія знову зникла, забравши дитину? Це вже набуває ознак систематичної неадекватності з твого боку. Може, варто звернутися до психіатра, а не до поліції?

Позаду почувся крок. Олександр підійшов і мовчки простягнув планшет із зображенням ордера на обшук, підтвердженого судом. Швидко. По нагоді. Мирослав лише кинув на нього погляд.

— На підставі чого? Підозр? Яких? — він усміхнувся. — Твоїх божевільних теорій про мою доньку, від якої ти сам і позбувся? А тепер, коли в тебе вдруге зникає син, ти намагаєшся перекласти провину на нас? Люди знають, що ти не здатен захистити навіть власну дитину. Хтозна, на що ще ти здатен у такому стані.

Його слова мали б мене зачепити. Арсен розраховував саме на це, вивести мене з рівноваги перед поліцією. Я вдихнув повітря носом, відчуваючи запах старої цегли та зневіри.

— Ордер дає право поліції обшукати цю територію, — сказав я, чітко вимовляючи кожне слово. — Ви можете пустити нас зараз спокійно. Або ми проведемо обшук у супроводі ще більшої кількості поліцейських і журналістів, чиї фотографії вже завтра будуть на перших шпальтах всеукраїнських новин. Вибір за вами.

Арсен Горенко кілька секунд вивчав мене. Його очі — такі самі, як у Софії: холодні, розраховані, шукали тріщину. Потім він злегка знизав плечима, ніби здаючись перед дрібною перешкодою.

— Робіть своє діло. Ви даремно марнуєте час. Моя дружина хвора, їй не потрібен такий стрес. Я цього так просто не залишу, — він кивнув охоронцю, і той відступив від дверей, пропускаючи нас усередину. — Обшукуйте. Ви нічого не знайдете. Бо тут нікого і нічого протизаконного немає.