Розділ 28.1.

Емілія

Мою свідомість виривало на поверхню різко, болісно, наче мене витягли з глибокої води за волосся. Перше, що я відчула, задушливий, солодкуватий присмак мигдалю на язиці. Він залишився й у горлі, важкий та різкий. Потім — прохолода. Прохолода повітря, яке не пахло ні домом, ні лікарнею. Взагалі нічим знайомим. Лише чиїсь важкі парфуми.

Я лежала на спині, дивлячись у абсолютно незнайому стелю, білу, безлику, з сучасними вбудованими світлодіодами, що видавали тьмяне, бездушне світло. Я спробувала повернути голову, але гостра хвиля болю в скроні змусила мене застогнати. Я лежала не на своєму ліжку. І не на лікарняному. Це було щось м’яке, щось зовсім чуже.

— Данилко… — мій голос пролунав сирим, слабким шепотом. Я спробувала голосніше: — Данилко!

Паніка вдарила — холодна й миттєва, змусивши серце битися з такою силою, що в вухах загуділо. У грудях заклекотав страх, перетворюючись на холодний, цілковитий жах. Мене викрали. І забрали Данилка. Та незнайомка... хто вона? Для чого ми їй?

Я скинула з себе ковдру, рвучко підвелася на ноги. На мені був мій одяг. Дякувати Богу, що хоч щось своє залишили. Забрали найголовніше, Данилка, мого маленького і такого беззахисного.

Голова пішла обертом. Зовсім знесилена, я сіла на край ліжка. Кімната була середнього розміру, з дорогим сірим ламінатом і білими стінами. Одна зі стін була повністю задекорована під дзеркало. Більше жодних меблів чи декору. Наче елітна в’язниця з дорогим ремонтом.

Десь за межами кімнати почувся дитячий плач.

- Данилко!

Я сполохано підбігла до дверей, масивних, глухих, із позолоченими деталями. Ручка не піддавалася. Замкнено. Я почала бити долонями в дерев’яну поверхню, кричати, але звук був глухий, ніби кімната поглинала все.

— Данилко! Випустіть мене! Де Данилко?!

Відповіді не було. Суцільна тиша. Можливо, мені лише здалося, що плакало немовля?

Я підійшла до вікна, зустрівшись із власним відображенням у темному склі. На мене дивилася перелякана, бліда жінка з розкуйовдженим волоссям. Я притулила чоло до холодного скла, намагаючись розгледіти, що відбувається зовні й де я опинилася. Темрява. Лише на небі відблиск кількох зірок. Ніч. Жодних орієнтирів.

Раптом із-за дверей почувся лязкіт ключа. Я різко обернулася, притиснувшись спиною до скла. Інстинктивно шукала очима щось, чим можна було б захиститися, але поруч нічого не було.

Двері відчинилися.

Увійшла жінка. Та сама незнайомка з вбиральні, що бризнула мені щось в обличчя. Висока, струнка, в ідеально посаджених білих штанах і блідо-рожевій шовковій блузці. Світло-каштанове волосся було вкладене в легку, недбалу, але бездоганну хвилю. У руці вона тримала невеликий сріблястий піднос із чашкою та маленькою тарілкою. Чай і вівсянка? Нова спроба мене отруїти?

Незнайомка зачинила двері й сперлася плечем об одвірок, вивчаючи мою реакцію. Холод пройшовся по моїй спині, але я не видавала свій страх.

— Прокинулася. Добре, — сказала вона. Голос був спокійний, мелодійний, але абсолютно плаский. Ні співчуття, ні тріумфу. Лише констатація факту. — Як самопочуття, Еміліє? Не надто турбує голова? Препарат досить ефективний.

— Де Данилко? — вирвалося з мене сипким, зламаним криком. Я зціпила руки, щоб не дати їм тремтіти.

— Мій син у безпеці. За ним доглядають, — спокійно відповіла вона, і мене ніби вдарили палицею по голові.

Мій син? Вона справді це сказала? Невже це Софія… дружина Деміана?

— Ти Софія, так? — запитала я очевидне. Голос затремтів від усвідомлення, хто нас з Данилком викрав.

— Видихни, Еміліє, на тобі лиця немає, — жінка проігнорувала моє запитання. Вона відірвалася від одвірка й зробила кілька неквапливих кроків кімнатою. — Тобі не можна нервуватися. Ти ж не хочеш знову під крапельниці в лікарню?