Розділ 27.2.

Він підставив обличчя, готуючись до того, що я зараз його битиму.

Але як же він помилявся. Я його і пальцем зараз не трону. Але його вдавану сміливість я легко зітру.

Я не завдав удару. Натомість відійшов на крок, мої руки спокійно лягли в кишені штанів. Ця раптова зміна тактики, схоже, збентежила Романа більше, ніж пряма загроза. Його погляд метнувся від мене до Олександра і назад.

— Добре, — сказав я тихо, навіть задумливо. — Ти не здаси Софію. Це похвально. Шануєш принципи. Але тоді, мабуть, ти готовий узяти на себе все.

Я зробив паузу, даючи цим словам повітря. У залі було душно, пахло пилом і власним страхом Романа, гострим, як аміак.

— Я не буду тебе бити, Романе. Це брудно й неефективно. Я просто передам тебе Олександру. — Я кивнув у бік друга, який стояв, спершись на стіну, з холодною цікавістю в погляді. — Ти ж знаєш, як він працює з… непорозуміннями в бізнесі. Особливо коли йдеться про зраду, що поставила під загрозу мою сім’ю. Він знайде всіх, хто тобі дорогий. Твою матір у тому селі під Житомиром. Твою сестру та її маленьку доньку у Львові. Він розбере по ниточці їхнє життя. І потім, коли вони будуть абсолютно беззахисними… ми поговоримо знову.

Кров відлила від обличчя Романа. Він поблід настільки, що став схожий на восковий відлив. Його впевненість, що трималася на власному мужньому самопожертвуванні, розкололася. Він був готовий страждати сам. Але не жертвувати рідними.

— Ви… ви не будете… — прошепотів він, і його голос зламався.

— Я? — злегка підняв брову Олександр, відштовхуючись від стіни. Його рух був плавний, хижий. Він підійшов ближче, і його тінь накрила Романа. — Я просто передам їм невеликі вітання від тебе. Покажу твоїй матері, що її син — зрадник. Розкажу твоїй сестрі, що через тебе її дитина може залишитися без мами. Усе, що ти натворив, те я і зроблю з твоїми рідними. Ти залишишся живий, Романе. Але ніколи більше не заснеш спокійно.

Роман закрив обличчя руками. Його плечі затремтіли. Пролунав глухий, придушений звук, схожий на зойк.

— Вона… вона… шефе, вибачте мене, якщо зможете… півтора року тому я переспав із Софією, — випустив Роман крізь пальці. Його голос був спотворений страхом і каяттям. — Це було лише раз, але все ж…

Він опустив руки. Його обличчя було мокрим від сліз. Уся колишня пиха зникла.

— Софія знайшла мене того вечора, коли ви поїхали на тиждень на переговори до Цюриха. Мені доручили перевірити периметр маєтку вночі.

Роман зупинився, ковтаючи повітря. Поглянув на мене, на Олександра, знову на мене, немов сподіваючись, що його зупинять.

— Продовжуй, — наказав я.

— Вона вийшла до мене. У халаті. Казала, що їй приснився жах, ніби в спальні хтось є. Попросила перевірити, а потім уже в будинку запропонувала випити. Я… я відмовлявся. Але вона сміялася, казала, що я працюю занадто багато, що навіть Деміан не був би проти, щоб його дружину розважили, коли їй страшно… — Роман гірко скривився. — Я був вимотаний. Двадцять годин без сну. Випив один келих напою, який вона налила. А потім… потім усе спливало уривками. Запах її парфумів. Світло лампи, що хиталося. Відчуття… ніби я дивлюся на все з-під води. Я не пам’ятаю, як опинився в ліжку. Не пам’ятаю нічого, крім… крім того, що прокинувся о четвертій ранку один у своїй службовій кімнаті над гаражем. З таким головним болем, ніби хтось бив мене по голові цвяхами. І з відчуттям, ніби сталося щось незворотне.

Роман підвів на мене погляд, і в його очах була щира розгубленість і осуд до себе.

— Я думав, це сон. Поганий, брудний сон. А потім чув розмови інших охоронців. Що пані Софія… що вона часто шукає чоловічого товариства, коли вас немає. Що не я перший. І не останній.

Його голос перейшов у шепіт.

— А через місяць Софія знайшла мене в кав’ярні. Посадила навпроти. Поклала на стіл цю пластикову паличку з двома рожевими смужками. Нічого не казала. Просто дивилася. А потім прошепотіла: «Вітаю, тату. І що ти скажеш мені робити? Як пояснити чоловікові, що я вагітна не від нього?»

Роман затремтів, немов від холоду.

— Софія казала, що ти ніколи не пробачиш мені зради. Навіть якщо я скажу, що нічого не пам’ятаю. Що ти знищиш мене. А потім… потім вона почала говорити, що закохалася в мене, плакала, що їй страшно, що вийшла за вас заміж лише через тиск батьків, просила втекти з нею… І я послухався, бо не бачив іншого виходу…

Він замовк, шумно дихаючи.

— Вибачте, шефе, я дуже винний перед вами… Данилко — мій син, і Софія вас теж боялася… Я не знав, як виправити ситуацію…

Він дивився на мене, шукаючи в моїх очах шок чи лють. Але я лише холодно кивнув. Я не перший місяць знав, що не є біологічним батьком Данилка. Але для Романа ця звістка, здавалося, була громом, бо Софія вміло використовувала сина для шантажу та маніпуляцій.

Роман замовк, його дихання набуло хрипкого, нерівного ритму. Його зізнання зависло в повітрі, важке й отруйне. Я не рушив з місця. У душі панувала байдужість до зради Софії та Романа, лише хвилювання за Емі та Данилка.

— Твоя провина не в тому, що ти спав із моєю дружиною, — сказав я, і мій голос пролунав несподівано спокійно. Ця тиша, схоже, вразила його глибше за крик. — Твоя провина в тому, що ти дозволив їй дурити мене, ризикувати Данилком заради її невідомих планів. І що коли вона нарешті вийшла з тіні, ти став її знаряддям проти моєї сім’ї.

Я зробив крок уперед. Роман не відступив. Він був занадто зламаний.

— Я не хотів. Клянусь, я не хотів. Але я не міг інакше…

— Що вона хоче зробити з Емі та Данилком? — грубо перебив я його ниття.

— Не знаю. Клянусь життям своєї матері, не знаю.

— Де вони зараз?

— У батьків Софії… — приречено промовив Роман. — Вони теж у курсі всього…