Розділ 26.2.

Олександр приїхав рівно за дванадцять хвилин.

Я засік час машинально, так само, як дихав на автоматі, так само, як перевіряв повідомлення з камер ресторану, так само, як стискав щелепи в унісон нервовим зітханням, щоб не зірватися. Олександр зайшов у ресторан без шуму, без питань до персоналу, лише коротко кивнув охороні й одразу підійшов до мене.

— Щось дізнався? - запитав без зайвих привітальних прелюдій. — Подивися на мене, Деміане, — сказав він спокійно.

Я не одразу виконав його прохання. Мій фокус зору був зосереджений на екрані комп’ютера, де на повторі крутився кадр, як за дверима вбиральні зникають Емі та Данилко. І все. Далі нічого. І нікого. Ніхто не виходив, ніхто не заходив до вбиральні. Я важко зітхнув, усвідомлюючи дикість ситуації. Куди вони зникли? Вони пропали. Буквально на очах у охорони та персоналу. Емі з сином пропали за неповних двадцять хвилин, наче чорна діра поглинула їх за дверима.

— Деміане.

Я неспішно підвів голову, розуміючи, що друг нічим мені не допоможе. …Жодних слідів, жодних єдиних логічних пояснень. Що він може сказати нового? Нікому не потрібні слова заспокоєння про те, що все буде добре.

Нічого доброго не буде.

— Деміане, — повторив Олександр уже жорсткіше. — Подивися на мене.

Я таки відірвав погляд від екрана. Відчув, як усередині розливається безпомічність, я знову не зміг захистити рідних мені людей. Спочатку зникнення Софії, потім Данилко в смітнику, тепер Емі з сином…

Олександр стояв навпроти, зібраний, занадто спокійний. Хоча чому б йому хвилюватися? Не його ж рідних викрали. А Емі він недолюблював і не приховував цього. Його обличчя не виражало паніки, лише холодну, аналітичну зосередженість. Саме це й дратувало.

— Вони зникли, - сказав я глухо. — Просто зникли з вбиральні.

— Я знаю, — відповів Олександр. — І прошу тебе зібратися й послухати мене. Я дещо знайшов.

Я різко всміхнувся. Коротко, без радості. Що він може знайти? Усі відео з камер ресторану я сам передивився, нічого цікавого. Біля вбиральні сліпа зона, видно лише за два метра, що робилося в коридорі.

- І що ж ти знайшов?

Олександр не відповів одразу. Підійшов ближче, нахилився до ноутбука, вивів трансляцію відео зі свого мобільного, уважно вдивляючись у стоп-кадр. Його пальці ковзнули по трекпаду, зупиняючи відео, відмотуючи назад на кілька секунд.

— Ось, — сказав він тихо. — Дивись.

Я знову змусив себе сфокусуватися.

На екрані був запис із зовнішньої камери, встановленої в якомусь приміщенні навпроти. Якість була низькою, зображення тремтіло, але чітко було видно чорний вихід із ресторану, той службовий прохід, замаскований під стіну, який ми прогледіли. До нього під’їхав невеликий бус, схожий на автомобіль служби доставки.

— Збільш тут, — сказав Олександр, його палець указав на піксельну пляму біля дверей.

Я примружив очі. З буса вийшла жінка. Висока, дуже худа, у довгому світлому плащі та перуці темного кольору, що закривала частину обличчя. Вона дивилася вбік, наче оцінюючи ситуацію. А потім повернула голову, і камера на мить спіймала її.

Щось холодне й важке пройшло від грудей до живота. Різким лезом, змушуючи задихатися. Я завмер.

— Не може бути… — шоковано видихнув я. Якого біса? Може, здалося?

— Так. Це вона, — підтвердив мої здогадки Олександр.

— Софія… — здавлено прошепотів я, бо досі вважав це грою зору. Для чого їй Емі та Данилко?

— Дивись далі, — тепер голос друга був напружений, зірваний.

Жінка кивнула комусь усередині ресторану. І за хвилин двері відчинилися знову. З’явився Роман. Мій охоронець. На його руках, безпорадно звисаючи, лежала Емілія. Її тіло було м’яким, нерухомим. Він швидко, але обережно, поклав її в салон автомобіля.

А потім на порозі з’явилася Софія знову. Тепер у неї на руках був Данилко. Він безпорадно плакав, схопивши рученятами комір її плаща. Софія притримала його на мить, і навіть на поганому відео було видно, як її голова нахилилася до його маківки, наче вона намагалася його заспокоїти. Але нічого не вийшло, вона щось нервово промовила до Данилка, а потім швидко сіла з ним в автомобіль.

Бус зник із зони камери спостереження.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Я не чув власного серця. Воно або зупинилося, або билося так гучно, що мозок відмовився це фіксувати. Я бачив лише екран, стоп-кадр, дешева перука, бус... Роман. Моя колишня дружина, яку я буквально заочно поховав декілька місяців тому, бо не вірив, що вона може бути живою стільки часу.

Я відвів погляд від екрана й подивився на свої руки, що лежали на столі. Вони були абсолютно нерухомі.

— Я його вб’ю, — зміг промовити я, різко підводячись на ноги.

Мій стілець із гучним скреготом від’їхав назад і впав. Я не звернув на це уваги. Уся свідомість була зосереджена на дивному, холодному спокої, що розливався всередині. Це не був шок. Це було усвідомлення. Усі пазли стали на свої місця. Не вороги. Не конкуренти. Колишня дружина й зрадник, якого я так близько тримав біля себе.

— Спочатку дістанемо всю інформацію, а потім вбивай, — Олександр зупинив мою спробу самосуду.

Залишилося 3 розділи. Дякую за очікування.