Розділ 25.2.

Їжу принесли швидко. Анастасія особисто розклала страви на столі й ввічливо повернулася на місце хостес.

Я взяла ложечку й акуратно нахилилася до Данилка. Він спершу скривився, ніби пюре було підозрілим ворогом, а потім таки відкрив рот. Трохи на підборіддя, трохи на щічки, але більша частина все ж зникла там, де й мала.

— Молодець, — тихо всміхнулася я, витираючи серветкою його ротик.

Деміан їв мовчки, але я відчувала його погляд, не нав’язливий, не важкий, радше уважний. Такий, від якого хотілося не згорнутися, а випрямити плечі.

— Деміане, можна запитання? — я зупинилася, знову набираючи пюре.

- Спробуй.

— Для чого ти знову назвав мене нареченою?

Він не одразу відповів. Повільно відрізав шматок стейка, відклав ніж, смакуючи соковитим м’ясом.

— Тобі це заважає? — спитав спокійно.

— Це… — я знизала плечима. — Це зайве. Адже ні?

— Не бачу нічого зайвого, — чесно відповів він. — Але інколи прості слова працюють краще за довгі пояснення. Я довго думав над цим, Емі, і вважаю тебе більше, ніж просто нянею Данилка.

— Але ж не нареченою! — не стрималася.

— А чому б і ні? — хмикнув Деміан. — Іноді стосунки, що почалися з раціональних аналізів, міцніші, ніж ті, що побудовані на імпульсивних почуттях.

Я похитала головою, не знаючи, що відповісти, й знову піднесла ложку до Данилка. Цього разу він потягнувся сам, схопив її пухкими пальчиками й гордо спробував донести до рота. Половина пюре опинилася на столику, але вигляд у нього був такий задоволений, що я не втрималася від сміху.

— Гаразд, Данилку, — я здалася. — Ти переміг. Можеш їсти сам. Або хоча б спробувати.

Я віддала йому ложку, а сама відкинулася на спинку стільця, відчуваючи, як напруга поволі тане. Було дивно спокійно. Наче цей ресторан, малюк, весь вимазаний у картопляному пюре, цей чоловік навпроти — коротка перерва від усього минулого життя. Попри те, що сказав Деміан, я не відчувала ніяковості. Все було правильно. Так, як має бути. А його слова про наречену та стосунки ми ще спокійно обговоримо вдома. Схоже, Деміан і сам до кінця не розуміє, що говорить.

Не чекаючи дозволу, я потягнулася до гарячого бульйону з курячим м’ясом та зеленню. Я взяла першу ложку і тепло розлилося всередині, розтоплюючи той холод, що встиг зібратися в грудях. Я їла мовчки, а Деміан спостерігав, іноді відводячи погляд, щоб не робити мені незручно.

— Мама ніколи не любила мене, — сказала я раптом, дивлячись на золотистий жир на поверхні бульйону. Для чогось мені захотілося поділитися болем. — Не через те, що я зробила щось не так. Просто… не любила. Я постійно їй заважала, усе робила не так… І сьогодні мене вперше захистили від неї. Ти захистив, — коротко посміхнулася, — у такий неочікуваний спосіб.

Деміан поклав руку на стіл, долонею догори. Як запрошення, а не вимогу. Я піддалася його жесту й одразу вклала свою долоню в його.

— Іноді люди не здатні любити. Це їхня убогість, Емі. А не твоя провина.

Його пальці закрили мої, уже достатньо теплі, щоб продовжувати тримати.

— Вона постійно казала, що я все псую.

— Ти врятувала життя, — сказав Деміан різко. — Данилкові, — він кивнув у бік, де малюк повністю розтер картопляне пюре по обличчю. — І моє повернула в порядок, — тихо додав. — Нічого ти не псуєш. Ти лише робиш кращим.

Я хотіла щось відповісти, запевнити, що це все лише випадковість, що нічого спеціально я не робила. Але Данилко доїв і почав крутитися, фиркати, невдоволено смикати ніжками. Я з досвіду вже знала цей погляд.

— Йому треба змінити підгузок і відмити личко, — сказала, відсуваючи тарілку. — Я швидко.

Деміан миттєво підвівся.

— Я проведу.

— Не треба, — я зупинила його жестом, сама здивувавшись своїй впевненості. — Тут усюди охорона. Я впораюся сама.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене, потім кивнув.

— Добре. Але в разі чого я тут. І охоронці теж.

Я взяла Данилка на руки, притиснула до себе й попрямувала до вбиральні. Охоронці, як і домовлялися, залишилися зовні. Усередині було світло й чисто, пахло милом і чимось квітковим. Я поклала малюка на пеленальний столик, тихо промовляючи:

— Зараз усе зробимо, відмиємо тебе, — усміхнулася. — І повернемося до тата…

Данилко белькотів щось своєю мовою, активно жестикулюючи ручками. Я витерла обличчя вологою серветкою і взялася за брудний підгузок.

— Дуже гарний малюк, — пролунало позаду.

Я злякано здригнулася й обернулася. Не помітила, що я не одна у вбиральні. Біля раковини стояла молода жінка, охайно вдягнена, з надто штучною усмішкою. Вона підійшла ближче, нахилилася, зазираючи в обличчя Данилкові.

— Очі неймовірні, — додала. — Справжній янгол.

- Не можу не погодитися.

— Він дуже схожий на свого батька, — сказала незнайомка, і тепер її голос утратив мелодійність. Став плоским, металевим. — Хоч Деміан і не рідний тато.

Лід ковзнув мені по спині. Я різко випросталася.

— Хто ти така?

Незнайомка нарешті підвела на мене погляд. Її очі були світло-карі, безвиразні, як у ляльки.

— Даремно ти врятувала Данилка, — сказала вона, не змінюючи тону. — Усе зіпсувала, дурепо. Буквально все.

Серце закалатало десь у горлі. Я несвідомо прикрила Данилка своїм тілом, водночас намагаючись дотягнутися до кнопки виклику на стіні.

— За дверима охорона. Ти не зможеш нам нашкодити, — спробувала налякати її.

Незнайомка усміхнулася. Це була нежива, механічна усмішка.

— Зроблю вигляд, що я дуже злякалася, — промовила вона. — Але у вбиральні не один вихід, якщо що.

Її рука швидко, мов змія, зникла в кишені штанів і знову з’явилася. Невеликий, плоский флакончик із дозатором.

Я не встигла ні крикнути, ні відійти. Вона натиснула, і спрей линув просто мені в обличчя.

Різкий, солодкувато-гіркий запах мигдалю вдарив у ніс, в очі, вдираючись у дихальні шляхи. Світло одразу ж розмилося, ніби хтось вилив на все око калюжу олії. Я захлинулася, намагаючись вдихнути, але повітря не йшло. Ноги підкосилися, я опустилася на підлогу, чіпляючись за стіну. У вухах задзвеніло.