Розділ 24.2.

Мене наче пробило струмом. Кохана? Деміан промовив це так просто, так упевнено, ніби говорив це тисячу разів.

Від шоку я спромоглася лише невпевнено кивнути й міцніше притиснутися до нього. Нарешті  бажаний спокій та захист. Він точно розбереться і не дасть мене нікому образити. Роман, зустрівшись поглядом із Деміаном, миттю відступив убік, звільняючи простір.

Мама застигла, привідкривши рота. Пані Світлана повторила мамину позу, але й намагалася нечленороздільні звуки видати.

— А… хто… що… Емі…

— Що тут відбувається? — продовжив Деміан уже голосніше, перериваючи виставу завмерлих фігур. Його присутність наче раптом затиснула пів парку в кулак: повітря стало густішим, слова позастрягали в горлянках.

— Хто ви такий? — мама різко метнулася вперед, але відступила, коли Деміан ледь нахилив голову, змірявши її оцінковим поглядом.

— Деміан Бранко, — представився він без поспіху, наче вимовляв своє ім’я на діловій зустрічі. — Наречений Емілії.

Мій шок подвоївся, і я, витріщившись як лемур перед собою, ледь не запитала у Деміана, про що він говорить. Або мій втомлений мозок неадекватно опрацьовував інформацію, або він дійсно таке сказав. Кохана? Наречений?

Я ще не встигла оговтатися від його слів, як Деміан легенько, майже непомітно, зміцнив хватку на моїй талії. Не так, щоб демонструвати власність, а скоріше, щоб я стояла твердо, не похитнулася під хвилею маминих звинувачень. І, чесно, це було дуже доречно, бо я й так ледве трималася.

— Наречений? — мама повторила так, ніби це слово було ідіотським жартом.

Деміан повільно кивнув, не відводячи погляду.

— Так. І мені дуже не подобається, коли хтось дозволяє собі підвищувати голос на мою… — він зробив паузу, поглянув на мене, і я ледве не розтанула від тієї спокійної, майже ніжної впевненості, — …кохану людину.

Мама відкрила рот. Закрила. Знову відкрила. Пані Світлана нервово сіпнула сумку на плечі, дістала свій мобільний і щось нервово почала набирати на екрані.

— Я… тобто… вона… вона ж… — мама задихнулася, намагаючись знайти хоч якийсь аргумент. — Емілія? Наречена? Ви її кохаєте? Що за маячня... Не смішіть мене…

— Схоже, що я жартую? — перебив її Деміан.

Повітря в парку стало важке, як перед грозою. Десь неподалік зупинилося двоє перехожих, але Роман одним різким поглядом дав їм зрозуміти, що краще йти далі.

- Це все схоже на сюр! - голос мами зірвався. - Еміліє, ти не хочеш нічого сказати?

— Пані, — Деміан звернувся до мами з такою ввічливою холодністю, від якої навіть я всередині здригнулася. — Щойно ви публічно принизили свою дорослу доньку. Більш того, мою майбутню дружину, ще й ледь не розбудили нашого сина. Якщо ви не хочете мати зі мною проблем… — він підкреслив цю фразу так, що мама судомно стиснула пальці в кулаки, — я порадив би надалі обирати тон розмови. Не в дитячому садку знаходимося.

Я слухала, як заворожена, що говорив Деміан, не насмілюючись перебити його. Звісно, він говорив це, щоб втерти мамі носа, а не тому, що дійсно так вважає. Але всерівно було надзвичайно приємно.

— Як ви смієте! — вибухнула мама. — Я народила її, витратила на неї стільки грошей, стільки сил. А вона невдячна…

— А вона доросла, красива, розумна, чудова дівчина, і це точно не ваша заслуга. І не в її віці виправдовуватися перед вами, невихованою хабалкою, — спокійно парирував Деміан.

Мені перехопило дихання. Це було нове почуття. Ніхто ніколи не ставав між мною та мамою. Ніхто не казав уголос те, що я боялася навіть думати. Ніхто мене не захищав від неї.

Деміан перевів погляд знову на мене.

— Ходімо, Емі. Тут більше немає що робити. Та й Данилкові не варто слухати подібні розмови.

Я кивнула. Ноги тремтіли, руки тремтіли, але вперше не від страху. Від задоволення, яке я отримала. Мене захистили. Мені нема чого більше боятися.

Мама, здається, на секунду розгубилася. Потім спритно кинулася за нами:

— Ах так, Еміліє, так ти вчиниш з власною матір’ю…

Роман із другим охоронцем одночасно відступили пів кроку вперед, ввічливо, але непохитно перекривши шлях. Навіть не доторкнувшись до мами, вони зупинили її своїми фігурами й поглядом.

— Пані, відійдіть, — коротко сказав Роман. — Інакше нам доведеться застосувати силу.

— Я маю право бачити свою доньку! — вигукнула мама, але в голосі вже був не гнів, а відчутний страх. Голос тремтів, на ній лиця не було.

Деміан сповільнив крок, обернувшись рівно настільки, щоб його слова прозвучали останнім акордом цієї сцени:

— Емілію ви побачите лише тоді, коли вона сама цього захоче. А наразі — всього хорошого.