Розділ 23.2.

— Добрий день, — назустріч підвелася лікарка, жінка років сорока, у рожевій формі з хмаринками. — А хто це в нас такий тут? — вона лагідно торкнулася Данилка за щічку. — Данилко? Ти такий маленький, а вже стільки пережив… Це ж ви його знайшли у смітнику, так? У ту ніч усі соцмережі тільки про це й говорили. Це ж треба  така доля. Тому ви тепер з охороною ходите? — проговорила вона скоромовкою.

— Так, це я знайшла малюка… але давайте не обговорюватимемо це. Тема неприємна. Головне, що він живий і здоровий.

— Так-так, звісно, я все розумію, — лікарка поспішно змінила тему. — Є якісь скарги? Температура, кашель?

— Зубки тільки лізуть, але загалом хлопчик активний, життєрадісний, — я мимоволі посміхнулася Данилкові, який одразу продемонстрував як доказ свої три зуби.

— Зубки не є протипоказом для вакцинації.

— Знаю, — кивнула я. — Учора весь день читала й готувалася до прийому.

Лікарка на мить завмерла, а потім щиро похвалила:

— Дуже приємно, що попри молодий вік ви така свідома няня. — Вона показала на пеленальний столик. — Кладіть Данилка. Не поспішайте.

Я зняла з малого комбінезон. Він усміхнувся мені, потім лікарці, перш ніж зрозумів, що далі буде щось зовсім не приємне.

— Дуже товариський хлопчик, — відзначила лікарка. — Це добре. Спокій дітей залежить від спокою того, хто ними займається. Ви гарно на нього впливаєте.

Я ніяково всміхнулася. Якби вона знала, що від хвилювання серце в мене калатає сильніше, ніж у всіх охоронців разом.

Лікарка ще раз перевірила температуру, вагу, оглянула горло, послухала дихання.
Рухи м’які, обережні, як у людини, яка роками працює з дітьми, але не втратила емпатії.

— Усе чудово. Він здоровий, активний, реакції нормальні… — вона повернулася до столика. — Тепер сам укол. Одна вакцина, трішки болітиме, але я зроблю все швидко.

Данилко спочатку уважно роздивлявся шприц, потім образився на сам факт, що лікарка насмілилася до нього доторкнутися, і зрештою влаштував коротку, але драматичну трагедію світового масштабу.
Я тримала його, тихо шикаючи й заколисуючи, поки охоронці робили вигляд, що абсолютно не чують дитячих криків… хоча один із них точно злякано кліпнув. Не знаю, хто більше боявся інʼєкцій: вони чи Данилко.

— Все-все, мій хороший… — я гладила його по спинці. — Хвилинка і все минуло.

Він ще трохи попхикав і вже за десять хвилин бавився іграшкою з пеленального столика, ніби нічого й не було.

— Не поспішайте додому, — лікарка повернулася за стіл. — Пів години побудьте в центрі, щоб побачити реакцію на щеплення. Зазвичай усе добре, але інколи організм не сприймає окремі компоненти.

Неочікувано мене накрило хвилею різкої нудоти. Я прикрила долонею рот, глибоко вдихнула.

— А можна ми трохи прогуляємось у сквері? — кивнула я на вікно, за яким видніли дерева та дитячий майданчик. Не хотілося пояснювати, що мені погано через вагітність.

— Звісно, — без вагань відповіла лікарка. — Якщо що ваші хлопці вас на руках принесуть,  он как підтримка,— усміхнулася вона охоронцям.

Парк був напрочуд тихим, як для обіду в будній день. Високі сосни шуміли над головою, кидаючи довгі тіні на бруківку. На майданчику кілька мам гойдали малюків, хтось фотографував дитину в колясці, хтось стояв із кавою.

Я вдихнула свіже повітря, і нудота почала відступати.

— Еміліє, будеш чай? — тихо спитав Роман. — Он у кавʼярні роблять смачний фруктовий чай, я когось пошлю.

— Ні, дякую. Мені достатньо пройтися.

Я притримувала Данилка, який спав на мені: теплий, важкенький, з мокрими від сліз віями й щічкою, притиснутою до мого плеча. Його рівне дихання заспокоювало. Нарешті дрібка нормальності та адекватного життя.

Роман дістав із багажника візочок, і я обережно переклала Данилка всередину. Малюк росте, і моя спина це відчуває. Я потерла поперек, розім’яла шию. Не думала, що так швидко стане важко носити його на руках.

Я везла візочок алеєю, Роман ішов праворуч, на крок позаду. Ще двоє охоронців розійшлися стежками,  але я все одно відчувала їхні погляди, як невидимий каркас. Та вже не так гостро. Є і нехай.

Ми обійшли майданчик, пройшли повз лавки… І саме тоді я її побачила.

Мама сиділа спиною до нас, на краю лавки під каштаном. Та я впізнала б її будь-де. Затиснуті плечі. Руки схрещені на грудях. Поза вічного невдоволення.

Поруч стояла її подруга, пані Світлана, моя хресна й водночас сусідка з нашого старого будинку. Та, що завжди «знала як краще» й яку боялася вся вулиця.

Я мимоволі сповільнила крок.

— …Та я казала їй! — долинув голос мами, сухий, різкий. — Казала: не зв’язуйся з ним, нічого доброго не буде! Займися освітою, танцями… А вона що? Слухала? Та де там. Як завжди, вперта, як її батько. Прийшла додому з животом, і я, звісно, її вигнала. Мені те позорище вдома не треба…