Розділ 22.2.

Ледь я опустив сина у воду, він пирснув так, що Емілії в обличчя прилетіло з десяток крапель.

- Данилко, ти сьогодні вирішив мене повністю заляпати, — вона засміялася, витерла щоку й потягнулася за кольоровою пляшечкою. — Я швиденько зроблю ще трохи піни. Він любить гратися з нею.

Піна зібралася навколо Данилка, і він зачепив її пальцями, а потім сердився, бо піймати не виходило. Емілія схилилася нижче, щоб показати йому, як перекидати піну з долоньки на долоньку.

Я ж мовчки спостерігав. За тим, як вона терпляче повторює рухи. Як сміється з Данилком на пару. Як ловить рушник плечем, коли той сповзає, навіть не помічаючи цього.

Так, занадто природно. Занадто правильно. Але точно не фальшиво.

Олександр явно ніколи не бачив таких моментів, якщо вважає, що це все декорація.

— Ти можеш іти займатися своїми справами, якщо хочеш, — сказала Емілія, не піднімаючи погляду. — Я сама впораюся.

— Я залишуся.

Вона завмерла на мить, ніби не очікувала. А потім ледь кивнула:

— Добре.

Я стояв поруч, тримаючи малого під рукою, і раптом зрозумів, що не хочу йти. Навіть коли піни вже було надто багато, і син не дуже-то реагував на мою присутність. Навіть коли Емілія випадково капнула мені на рукав піджака й тричі перепросила.

Тут було тихо. Просто спокійно.

І вперше за довгий час мені цього вистачало.

Коли ми нарешті витягли Данилка з води й загорнули в рушник, він потягнув губами повітря, почав терти очі кулачками й нервово фиркати.

Емілія на мить подивилася на нього ніжно-ніжно, потім на мене.

— Спатки хоче, — прошепотіла вона, щоб не розбурхати малого. — Я понесу його в кімнату. Ти… хочеш допомогти чи маєш справи?

Справи. Так, у мене були справи. Тонни листів, документи на столі, дзвінки, які я відклав, щоб вислухати Олександра. Усе це чекало на мене з тією ж невідворотністю, з якою Данилко щоранку прокидався рівно о шостій.

Але я кивнув.

— Допоможу.

Ми рушили коридором.

Емілія тримала малого близько до грудей, похитуючи його легенько. Він сопів у рушник, сердився тихо, але не так активно, як раніше.

І саме тоді, коли ми проходили повз кабінет, я знову згадав голос Олександра. Його «занадто ідеально», його «прекрасна декорація», його натяки.

Я глянув на Емілію збоку.

Вона йшла неспішно. Її обличчя було зморене, але спокійне. На футболці залишалося кілька плям від картопляного пюре, вона їх навіть не помітила.

І в цьому не було нічого ідеального. Була звичайність. Буденність. Відчутна справжність.

Те, чого Олександр ніколи би не зрозумів.

Але його слова вповзали в голову, непрохані, як дим.

Вилизана картинка, німба бракує,декорація, хтось хоче, щоб ти повірив…

Я мало не фиркнув уголос від самого абсурду.

У кого має бути така фантазія, щоб перетворити звичайну дівчину з небагатої родини на багатоходівку, здатну втертися в довіру до мене, знайти мою дитину в сміттєвому контейнері й не провалитися на жодному етапі?

Але те, що це абсурд, не означало, що я можу просто не думати.

Тому я й думав.

Ми увійшли в кімнату Данилка.

Емілія обережно поклала його в ліжечко й почала одягати в піжаму. Пальчики сина автоматично тягнулися до її пальців, і вона так само автоматично давала йому потримати, не поспішаючи.

Я стояв трохи осторонь. Спостерігав і думав.

Про те, що вона з’явилася у нашому житті занадто вчасно. Що її історія справді звучить як сценарій дешевої мелодрами. Що навіть її доброта, наче з іншої реальності.

Я глянув на її профіль, зосереджений, лагідний. Вона не була схожа на людину, яка щось приховує.

Але й Софія спершу не була.

Спогад про колишню дружину боляче вколов.

Емілія підняла на мене очі й тихо запитала:

— Все нормально? Ти сьогодні якийсь дуже задуманий.

— Так, - відповів я коротко. — Просто робота.

Вона кивнула, не допитуючись. Не тиснучи. Не лізучи з зайвою цікавістю.

І знову занадто правильна реакція. Занадто вміла та доречна. 

Слова Олександра знову поворушилися в голові, як холодні тіні, які не хочуть розсіюватися.

Я не довіряю людям легко. А тим більше людям, що приходять нібито нізвідки.

Але коли Данилко стис її палець і завмер, засинаючи, я зрозумів одну важливу річ:

Навіть якщо мені доведеться сумніватися у всьому, я не хочу сумніватися в ній.

Хоча, можливо, саме це й було найбільш небезпечним.