Розділ 21.2.

- Вибач, друже, але цього разу я обійдуся без твоїх рекомендацій та повчань, — спокійно парирував я його аргументи. — Моя дитина, моя няня, і як мені поводитися з Емілією, точно не твоя справа.

— Нічого собі… Прямо не моя справа? А те, що нашу компанію вже стільки часу пасуть люди Татаровського, стільки погроз ми отримали… Це, виявляється, теж не моя справа?

— Давай не перебільшуй, - суворо зупинив я його. — Емілія до нашої компанії не має жодного стосунку. Вона врятувала Данилка, і я буду вдячний їй до кінця життя. Ти думаєш, я її не перевірив перед тим, як упустити в свій дім до сина?

Олександр хмикнув і поліз у піджак, діставши складені навпіл аркуші у прозорому файлику, зі слідами постійних переглядів, загнутими кутами та кількома закладками.

— Це що? — не втримався я від сарказму. — Туалетний папір закінчився? Носиш із собою про всяк випадок?

— Дуже смішно, — Олександр не оцінив мого жарту. — Ти ж знаєш, я не люблю працювати напівсліпо. Тому я теж пробив її по всіх каналах, — спокійно промовив він. — По всіх, Деміане. Навіть по тих, про існування яких ти сам волів би не знати.

Я закотив очі. Ну просто детектив Коломбо на мінімалках.

Він розкрив аркуші на столі ніби карти місцевості перед спецоперацією.

— І от що маємо, — продовжив Олександр. — Атаманюк Емілія Ігорівна. Відмінниця. Золота медаль. Жодного пропуску, жодної проблеми в школі. Далі бюджет. Тренувалася по сім годин на день: танці, конкурси, дипломи. Талановита, працьовита, без шкідливих звичок. Прямо ангел. Тільки німба бракує.

Я мовчав, очікуючи, куди він хилить.

— Один хлопець. Один-єдиний з такою зовнішністю? Мгм, так і повірив. Зустрічалися неповний рік. Сам її кинув. Мати вигнала з дому…

— Я все це знаю, — перебив я його, але Олександр і не думав зупинятися. — Емілія сама мені це розповіла.

— Далі. Твоя дитина в смітнику. Випадково знайдена саме нею. Вчасно. В ідеальному місці, в ідеальний момент. І через день вона вже няня у твоєму будинку. Без досвіду роботи. Без рекомендацій. Чим ти думаєш узагалі?

— Я щось не почув жодного аргументу, чому я маю бути проти Емілії, — холодно відповів я. — Чудова дівчина, якій можна довірити сина. Досвід здобуде, освіту також. Я про це подбаю особисто. Ідеальна няня, я б навіть так сказав.

— У тому й справа, що все занадто ідеально! — Олександр різко підвівся й почав ходити кабінетом, судомно жестикулюючи. — Деміане, це вилизана картинка. Нема до чого причепитися. Сам подумай, — він постукав пальцем по скроні.

— Я і подумав. Дякую за твоє хвилювання, але в мене є інші справи, які не чекають на відкладення.

Олександр поглянув на мене, зрозумівши, що не переконав, і майже співчутливо промовив:

— Її минуле - прекрасна декорація… І хтось дуже хоче, щоб ти повірив у її святу простоту.
Бережи сина, бо я вже не знаю, як до тебе достукатися.