Розділ 20.2.

— А Данилко де? — озирнулася я, шукаючи очима малого.

— Спить, як янголятко, — всміхнулася тітка Галина, кивнувши нагору. Стріпнула долонею муку з фартуха, посміхнулася. — Я його вклала пів години тому. Навіть не поворухнувся. Так, наче знав, що ти скоро повернешся.

Мене огорнуло тепло, варто було лише заговорити про Данилка. Маленький клубочок, якого я врятувала з холоду, тепер спокійно спить у своїй теплій кімнаті, в безпеці. Іноді мені здається, що Данилко — диво, яке з’явилося у моєму житті саме тоді, коли я найбільше потребувала його.

— Я піду до нього, а потім ми вже з вами поговоримо, - ще раз обійняла тітку Галину й підійнялася на другий поверх.

— І щоб мені не нервувалася через дрібниці! - кинула мені вслід вона.

Я підійнялася сходами по вже завченому маршруту. У дитячій стояла напівтемрява, тільки нічник тихо мерехтів біля ліжечка, розкидаючи на стіни м’які відблиски. У кімнаті пахло чистою білизною, і було чути ритмічне дихання малюка.

Данилко спав, загорнувшись у ковдру, обійнявши маленького плюшевого ведмедика. Я сіла поруч, доторкнулася до його долоньки. Теплої, такої крихітної, що серце стислося від ніжності.

— Ти мій маленький, — прошепотіла я, усміхаючись крізь легкий щем. — Як же я скучила…

Але насолодитися приємною миттю мені не дали. Раптом дерев’яна підлога ледве ворухнулася позаду мене. Я рвонула головою, не встигнувши стримати різкий, короткий видих.

У дверях, закривши собою світло з коридору, стояв Олександр. Він спирався плечем об одвірок, засунувши руки в кишені темних штанів. Погляд його, холодний і повільний, ковзнув по мені, затримався на сплячому немовляті й тільки потім повернувся до мого обличчя.

Куточок його рота ледве підійнявся вгору.

— Які люди… — глузливо промовив він. — Як здоров’я, Еміліє?

Мій подих завмер. Тіло зненацька змерзло, наче в кімнаті раптово випав іній. Я несвідомо прикрила живіт долонею, відчуваючи, як під пальцями напружуються м’язи.

— Все добре, дякую, — видихнула я, намагаючись, щоб голос не зламався. — Ти Деміана шукаєш? Він був на першому поверсі, тут його точно немає… — швидко перевела розмову на іншу тему.

Олександр відштовхнувся від одвірка і зробив крок уперед. Його чорні туфлі нечутно, але важко ступали по дерев’яній підлозі. Погляд, холодний і розбиральний, ковзнув по моїй блідій шкірі, слідах втоми під очима, зупинився на руці, що прикривала живіт.

— Бачу, тебе вже виписали з лікарні, — промовив він без інтонації. — Щічки з’явилися, поправилася так  помітно. — Олександр зупинився за кілька кроків, уважно розглядаючи мене. — На халявних харчах можна і від’їстися? — не стримав смішка, підходячи майже впритул до мене.

— Я чесно заробляю собі на життя і маю право їсти, — різко відповіла. — Нікого не обкрадаю та не об’їдаю. Твої харчі точно не відбираю.

— Ну так, ну так, свята простота. Знайшла Данилка в смітнику, влаштувалася якимось дивом його нянею, хоча не мала досвіду роботи з дітьми. Зачарувала Деміана, що він без кінця квіти присилав до лікарні. Таке відчуття, Еміліє, що хтось уміло грає на людських почуттях.

Я стиснула край худі, відчуваючи, як спітніли долоні. Було страшно знаходитися з Олександром в одній кімнаті, а тут ще настільки близько.

— Ніхто ні на чому не грає, — тихо сказала я, намагаючись не відводити погляд. Хоча б на трохи здаватися сміливішою, ніж була насправді. — Я просто…

— Просто знайшла дитину в смітнику? — він перебив мене м’яко, майже по-товариськи. — І саме тоді, коли твоя власна мама вигнала тебе на вулицю? Коли посварилася з хлопцем... як там його... Стасік?Дуже своєчасний збіг. Наші вороги люблять такі мелодраматичні ходи.

Олександр нахилився трохи вперед, і його шиплячий шепіт оперізував мене наче обручем.

— Скажи мені, Еміліє, що вони тобі обіцяли? Гроші? Квартиру? Рожевий “Порш”? — його очі впилися в мене. — Або, може, погрожували твоїй сім’ї? Ти ж розумієш, яким вразливим робить Деміана ця ваша спільна ситуація. Ти ж крутиш ним, як слухняним цуциком. Він нікого до себе не підпускає, лише тебе. Чи не занадто підозріло?

У горлі встав гіркий ком. Я стиснула край спідниці так, що аж заніміли кінчики пальців. Відвести погляд — означало визнати провину.

— Я ніким не “кручу”, — пролунав мій голос, незважаючи на внутрішній тремор, на дивовижу рівно. — Деміан дає мені дах над головою і роботу. Все.

Він випустив повітря крізь ніс короткий, глузливий звук. Погляд ковзнув по моєму обличчю, немов шукаючи тріщину.

— Роботу, — повторив він, наголошуючи на слові. — Зручно. Дуже зручно. Особливо після такого… збігу обставин.

Раптом з ліжечка почулося похлипування. Данилко, збурений голосами, ворухнувся, його обличчя зморщилося. Інстинктивно я зробила крок уперед, затуливши немовля своїм тілом.

— Вам варто піти, — наказала, забувши про фамільярність, і цього разу в голосі пролунав сталевий відтінок. — Ви розбудили Данилка.

Олександр застиг на місці, його погляд на мить став ще холоднішим. Він вивчав мене, напружену, перелякану, з кулаками, стиснутими у складках худі. Потім його губи знову потягнулися в тонку посмішку.

— Звичайно, — він відступив на крок, його рухи раптом стали гладкими, непоспішливими. — Не хвилюйся. Ми ще поговоримо. Я тепер слідкуватиму за кожним твоїм кроком.

Олександр розвернувся і вийшов, не озираючись. Я видихнула з полегшенням, наче скинула з плечей важку ношу. Тільки тоді обернулася до Данилка. Обережно взяла його на руки.

— Налякали ми тебе? Маленький мій… — притиснула його до себе, погладжуючи теплу спинку. — Вибач. — Поцілувала в скроню.

Я ще хвилину просто стояла, слухаючи, як б’ється моє власне серце, намагаючись заспокоїти тремтіння, що пройшло крізь кожну клітину мого тіла.

— Треба щось поїсти, — промовила скоріше сама до себе, бо Данилко знову мирно засопів у моїх обіймах.