Розділ 18.2.

— Що за місце? — з дороги він перевів погляд на мене.

— Ем… у дитячий магазин. Я б хотіла купити Данилкові іграшку. Не хочу з порожніми руками до малюка їхати.

Деміан декілька секунд дивився на мене й, посміхнувшись кутиками губ, промовив:

— Без питань. Заїдемо, куди скажеш. Хоча Данилко й без іграшок буде тобі радий, — знову ця ледь помітна посмішка. І я мимоволі посміхнулася йому у відповідь.

Деміан їхав обережно: не перевищував швидкості, не підрізав інших водіїв, слухняно зупиняючись на всіх світлофорах. Цікаво, він завжди такий? Чи то лише мені пощастило їхати з таким комфортом?

Ми звернули з центральної вулиці на затишну бруковану алею, де за вітринами розміщувалися дитячі бутіки. Деміан припаркував авто, вийшов і допоміг мені вибратися назовні, підтримаючи за лікоть.

Усередині магазину пахло ваніллю, дитячими серветками й свіжими тканинами. Полички виблискували кольоровими коробками та плюшевими звірятами. Я взяла в руки маленького синього жирафа, провела пальцями по довгій шиї. Серце защемило від спогадів — у дитинстві тато подарував мені схожого, лише значно більшого.

— І в мене такий був, — для чогось повідомила я Деміану, оглядаючи іграшку. Дійсно як мій. Цікаве співпадіння.

Деміан підняв брову, наче зважував, чи варто щось сказати. Мовчки простягнув руку, взяв жирафа з моїх пальців і повернув його так, ніби оцінював якість швів.

— Тепер і в Данилка буде, — промовив він нарешті й повернув жирафа мені на долоню. — А твій… ще лежить у тебе вдома?

Я знизала плечима. Удома… Ті спогади не гріли, а радше кололи, як дрібне скло в подушці.

— Ні, — коротко відповіла й одразу ж додала: — Мама його порізала й викинула у смітник, — зі сльозами на очах згадала її жорстоке покарання.

— Порізала? — Деміан здивовано перепитав. - Що за садистські методи?

— Так, — я повернула жирафа на полицю. — Усе ж Данилкові потрібно купити іншу іграшку.

— Чому твоя мама порізала жирафа? - Деміан не відставав з неприємними запитаннями.

— Бо я запізнилася на заняття з танців. Втрата улюбленого жирафа мала навчити мене пунктуальності. А натомість залишила образу на маму на все життя, — сумно видихнула я.

Не дивлячись на Деміана, я закрокувала далі вздовж стелажів. У магазині було тихо, лише десь у глибині ледь чутно грала колискова. Усе довкола дихало спокоєм: кремові стіни, дерев’яні полиці, легкий пудровий запах біля відділу з дитячою косметикою для немовлят...

Я на мить уявила, що ми тут просто звичайна пара, яка вибирає подарунок для свого малюка, й одразу ж прогнала непрохані думки. Господи, до чого це? Деміан — мій роботодавець, а я — няня, що врятувала його сина. Не більше.

Ми ще трохи походили між стелажами, доки я не зупинилася біля полиці з ковдрочками. Пальці самі потяглися до білої з дрібними хмаринками по краю. Я повернулася до Деміана з поглядом, як у кота з мультика “Шрек”.

— Я знаю, що в Данилка вистачає ковдр і пледів, але хочу взяти щось від себе. Ну й кілька іграшок та розвивальних книжечок для його віку, — швидко протараторила я. — У рахунок моєї майбутньої зарплати, — присоромлено додала, бо власних коштів у мене взагалі не було.

— Емі, ще раз зморозиш таку дурню — і я знову відправлю тебе в лікарню на повторне обстеження, — суворо попередив він. — Лікарі щось точно пропустили. Нехай зроблять МРТ голови чи УЗД, якщо ти досі не зрозуміла, що всі твої фінансові витрати покриваю я.

— Але…

— Ніяких «але». Ти врятувала мого сина, ти працюєш його нянею, будучи вагітною, — Деміан глянув на мій живіт, — це найменше, що я можу для тебе зробити. Тому купуй усе, що хочеш. Якщо мене не буде поруч — напишеш Роману список, він привезе все необхідне. Ти мене зрозуміла?

Він легко забрав ковдрочку з моїх рук, додав до неї обраного жирафа та кілька книжечок із тканини, що лежали на полиці. Потім підняв погляд на продавчиню біля каси й кивнув, мовляв, загортайте.

— Деміане, я серйозно, — обережно заперечила я. — Я не хочу, щоб це виглядало, ніби я користуюся твоїм…

— …гаманцем? — він ледь помітно усміхнувся й нахилився до мене, щоб ніхто не чув. — Емі, ти щойно вийшла з лікарні, де ледь не втратила власну дитину. У тебе не повинно бути зайвих клопотів. Твоє завдання — посміхатися й вибирати все, що сподобається Данилкові та тобі.

Я не знала, що відповісти. Його слова змусили мене вкотре посміхнутися. Дуже й дуже приємно. Невже я заслужила настільки людяне ставлення?

— Дякую, — тихо промовила, уже сміливіше вибираючи іграшки для Данилка.

— Тобі нема за що дякувати, Емі, — пролунало у спину. — Це я тобі буду вдячний по вік життя за порятунок сина.

У ту мить я відчула, як щось тепле розливається всередині, немов знімаючи напругу останніх тижнів.

Одразу згадала підозри Ореста Степановича про Деміана й зрозуміла, наскільки вони абсурдні. Деміан не зміг би позбутися дружини, попри всі її зради. Занадто він добра людина для такого.

Ще кілька хвилин ми погуляли між стелажами. Я взяла маленькі дерев’яні брязкальця, книжку з тактильними вставками й ще одну м’яку іграшку, цього разу у вигляді зайця з фетру.

Деміан усе мовчки збирав у кошик, час від часу схвально поглядаючи на мене. У його погляді була лише незвична для мене терплячість, від якої ставало ніяково й водночас спокійно.

— Усе? Чи ще пройдешся по магазину? — запитав він, коли ми підійшли до каси.

— Усе, — задоволено кивнула я, не стримавши широкої посмішки. Давно я так не шопилася. Хоча про що я говорю? Я ніколи не шопилася для немовлят. Не думала, що це настільки приємна справа.

На виході з магазину нас зустрів Роман, який стояв біля дверей, як завжди непорушний і зосереджений. Хотів забрати пакети у Деміана з рук, але той коротко відповів, що сам понесе. Ми попрямували до позашляховика, поки охоронець пішов до свого авто.

— Знаєш, — раптом озвався Деміан, коли ми рушили з місця, — я не уявляв, що похід у дитячий магазин може бути настільки… терапевтичним.