Розділ 17.2.

Я нервово прикусила щоку зсередини, поки у роті не з’явився металевий присмак. Хвилювання наростало, і винен у цьому був саме Орест Степанович, який до чортиків лякав мене своїми словами. Було очевидно: він мав приховану мету — залякати мене.

Я вірила Деміану. За цей короткий час він устиг довести, що заслуговує на довіру. Хто-хто, а він точно не вбивця своєї дружини. Та чому всі навколо переконують мене у протилежному?

Зробивши вигляд, що прониклася монологом головного лікаря, я тихо запитала:

— Оресте Степановичу, кхм, — прочистила горло, — а у вас є якісь докази стосовно Деміана? Без образ, але ваші слова виглядають як звичайні плітки медсестер…

— Еміліє, — суворо перебив він, — минуло лише пів року, відколи зникла дружина Деміана. Ніхто не знає як і чому. Але всі пам’ятають: вона його зрадила, — лікар урвав фразу, стискаючи губи. — А Деміан такого не пробачає. Нікому. Навіть найближчим.

— Оресте Степановичу… — я спробувала стати на захист Деміана, та лікар знову перебив мене:

— Я лише хочу сказати, що ви маєте бути обережною. Не вірте кожному його слову, не сприймайте його увагу як подарунок долі. І, заради себе й вашої дитини, не дозволяйте собі закохатися в нього. Софію це не врятувало.

Закохатися? Саме ця фраза чомусь зачепила мене.

— Я не планую нічого подібного. Я просто няня у його будинку й не більше. Ні про яке кохання і мови бути не може! — сказала голосніше, ніж хотіла. — І Деміан не причетний до зникнення Софії. Ви підозрюєте не того, — з важким подихом зупинилася. Забагато зайвого ляпнула чужій людині. Деміан і так не може знайти зрадника у своєму колі, а я ще й піддаюся на провокації лікаря.

Орест Степанович скептично примружився, але промовчав. Лише підвівся й ліниво пригладив поли халата.

— Просто пам’ятайте: його турбота не завжди є тим, чим здається. Якщо відчуєте бодай найменшу небезпеку — телефонуйте мені. Не повторюйте помилок Софії.

Двері рипнули, і ми обоє здригнулися. На порозі з’явився Деміан — високий, у темному пальто, уже без звичних квітів. Його жорсткий погляд одразу вп’явся в Ореста, а потім ковзнув на мене, більш тепло та лагідно.

— Оресте Степановичу, мої вітання, — кинув він, не простягаючи руки лікареві, й одразу звернувся до мене: — Готова, Емі? Авто чекає внизу.

Я кивнула, так міцно стискаючи сумку, що аж побіліли пальці. Орест Степанович відійшов убік, залишаючи нам простір.

Деміан підійшов, забрав мої речі й легкою рукою показав, щоб я йшла попереду.

— Ходімо, Емі, — його голос звучав спокійно, хоча в очах читалася напруга. Ще трохи  й головний лікар міг отримати доброго стусана.

Я ще раз глянула на Ореста Степановича, швидко кинула:

— До побачення, — і сміливо рушила за Деміаном. Я його не боялася й довіряла, як собі. А слова лікаря… хай не думає, що зміг мене налякати.