Розділ 16.2.

Я розгублено подивилася на пакет, з якого Деміан діставав їжу.

— Ти серйозно приніс сюди ледь не пів ресторану?

— Якби ти бачила, як Данилко сумує, — тихо сказав він, — ти б теж принесла все, аби тільки повернути няню додому.

Ах ось воно що. Я вже подумала, що він так турбується про мене, а насправді…

— Жартую, Емі, — швидко перебив мої думки Деміан незвичною для мене формою імені. Він ще ніколи не називав мене так. — Я хвилююся за тебе, от і приніс нормальну вечерю, щоб підготувати до виписки. Уже ж завтра додому. Вибач, раніше часу провідати не було — стільки справ…

Його голос звучав глухо. У ньому відчувалася втома — глибока, всепоглинаюча, схована за випрямленими плечима.

— Все добре. Можеш не пояснювати. Я все розумію, та й ти не зобов’язаний… Я всього лише няня. І не більше.

Він мовчав, і я не знала, чи варто порушувати цю тишу.

Я потяглася до лазаньї — запах томатів і сиру був непристойно апетитний після лікарняної дієти. Вилкою відламала шматочок, прожувала й ледь не замуркотіла від смакоти.

— Це… просто неймовірно, — із захопленням вигукнула я. — Знаєш, найкращий комплімент — коли чоловік так турбується про вечерю.

Тільки за кілька секунд я усвідомила, наскільки двозначно це прозвучало.

— Тобто… е-е… я не це мала на увазі, — почала виправдовуватися, червоніючи аж до вух.

Деміан сів на край ліжка, обережно, наче боявся зачепити катетер чи трубки.

— Я компліменти роблю погано, — сумно прокоментував він. — Готую теж не найкраще. Але сьогодні мусив зробити бодай щось правильно. Тітка Галина допомогла, без її звичних жирних соусів та заправок.

— Дякую. Мені дуже приємно, — сказала я банальні слова, але щиро. Приємно, що цей, на перший погляд, суворий і бездушний чоловік турбується про мене, мов про рідну.

Ми знову синхронно замовкли. У палаті стало так тихо, що чути було, як десь за стіною сміються й жваво розмовляють — мабуть, медсестри на посту.

Їсти стало незручно. Я відставила лазанью на тумбочку: тільки мого голодного чавкання бракувало цій тиші.

Я розгублено глянула на бузок на тумбі — він наповнив палату терпким ароматом. І смачна їжа, і прекрасні квіти… Стільки турботи від чужої людини я ніколи не отримувала. Та й від рідних також. Чим я заслужила таке ставлення від Деміана? Можливо, не дарма тоді посварилася з мамою. Вона вигнала мене з дому, щоб я врятувала маленьке життя, а натомість отримала нагороду у вигляді нової сім’ї — хай навіть тимчасової.

Деміан відсунув стілець і сів навпроти. Прищурився, немов вивчав заново моє обличчя.

Я торкнулася ніжних пелюсток бузку й зніяковіло промовила:

— Треба поставити квіти у вазу, бо зів’януть… Вони люблять турботу, — повторила хід своїх думок.

— Усі люблять турботу, не лише квіти, — з утомленою посмішкою відповів Деміан. — Після всього тобі потрібно берегти себе. Вагітність — це непросто, вона потребує багато сил, а ти ще й за немовлям мусиш доглядати…

Я напружилася. До чого він веде? Невже хоче звільнити мене через мій стан? Ні, тільки не це. Я не можу залишитися без житла та роботи.

— Якщо ти думаєш, що я не впораюся… — почала я, але він перебив:

— Ні, Емі. — Його голос був твердим, майже різким. — Ти впоралася краще за всіх, навіть за досвідчених нянь. Саме тому я й довірив тобі Данилка. Але я бачу, як ти втомлюєшся. Ти ледве не втратила свою дитину. Я боюся, що скоро ти сама собі не зможеш допомогти.

Я стисла пальці на ковдрі, намагаючись приховати хвилювання.

— Я впораюся, — тихо запевнила я, намагаючись не розплакатися. Це виглядало б жалюгідно. — Просто не забирай у мене цю роботу.

Деміан здивовано глянув на мене. Його очі, темні з тінями втоми, і суворе обличчя залишалися непроникними.

— Я й не думав, — нарешті мовив він. — Ти навіть не уявляєш, наскільки важлива для нас із сином.

Моє серце шалено закалатало: у цих словах було більше, ніж подяка. Я швидко відвела погляд, судомно схопилася за термочашку й ковтала гарячий обліпиховий чай, приховуючи, як мене збентежили його слова.

— Ти виглядаєш виснаженим, — наважилася я змінити тему. — Тобі теж треба відпочити.

— Відпочину, тільки коли знайду того, хто намагався вбити мого сина, — різко відповів він. На обличчі нервово сіпнулися жовна. Стискаючи кулаки, Деміан підвівся.

Я не знала, що сказати, як його підтримати. Ситуація страшна. Він міг утратити сина через якогось зрадника з власного оточення.

Деміан зітхнув, наче випускаючи частину напруги. Потім узяв контейнер із лазаньєю й знову простягнув мені.

— Доїдай, Емі. Тобі треба набиратися сил. Завтра буде важкий день. Ми поїдемо додому — Данилко вже зачекався. Будь ласка, не дозволь йому втратити тебе, як його маму. Вдома я зможу тримати все під контролем, а ти мені допоможеш.

Його «контроль» був радше спробою захистити тих, хто поруч. І вперше за довгий час мені захотілося дозволити комусь бути поряд.

Я мовчки кивнула. Я дійсно хотіла допомогти. І ще — страшенно скучила за Данилком, немовлям, що стало для мене рідним.

За вікном сутеніло, бузок на тумбі пах ще сильніше, змішуючись із запахом томатів і сиру. Я торкнулася свого живота. Маленька лікарняна палата раптом здалася найспокійнішим місцем у світі. А завтра вже додому.