Розділ 15.2.

М’яке світло палати било по очах, ніби навіть не світило, а цокало по нервовій системі. Я ледве розплющила повіки, і все навколо здавалося розмитим, наче за матовим склом.

Стеля. Біла. Без плям, без тріщин. Надто ідеальна й стерильна. Аж страшно. Наче хтось стер усю реальність гумкою, залишивши тільки цю кімнату.

Голова була важка, а тіло здавалося чужим. Щось тягнуло за вену на руці.

Крапельниця.

Лікарня.

Моє серце стиснулося.

— Дитина? — ледве прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу. Горло дерло, наче я проковтнула пил або сльози.

— Усе добре, — пролунав знайомий чоловічий голос поруч.

Я з труднощами повернула голову.

Деміан.

Він сидів на стільці біля мого ліжка, зігнутий, обличчя в долонях. Потім підвів голову: втомлені очі, тінь під повіками, стиснуті губи.

— Усе добре, Еміліє, — повторив, і його голос зірвався. — З тобою і з малюком усе гаразд.

Я заплющила очі. Мені не була потрібна ця сльоза, що зависла в кутику. Але вона все одно впала.

— Справді? — хрипко.

— Так. Лікарі кажуть… ти встигла. Ми встигли.

Деміан замовк. Попри страх, що він от-от почне допит про вагітність, звинувачуватиме мене у брехні — він не сказав жодного зайвого слова. Лише мовчки провів руками по скронях. Було видно: до ранку він не спав. І не через Данилка чи роботу. А через мене. Буквально через чужу жінку, яку знає неповних два тижні.

Я поворушила пальцями. Вони були холодні, але слухались. І я була жива. А всередині — не пусто. Дитина жива.

Коли мене тільки заносили до приймального відділення, все довкола було ніби в тумані.

— Швидше! — кричав хтось. Я подумала, що це я. Але це був він. — У неї сильні болі внизу живота! Вона вагітна!

Лікарі метушилися навколо, мов тіні. Білі халати. Голоси. Маски. Усе зливалося в білу, метушливу пляму. Хтось прикріплював електроди, інший торкався мого живота, ще хтось підкручував крапельницю.

— Тримайся, дівчинко, — прошепотіла жінка-лікар. — Тільки не засинай.

Але я вже не могла більше триматися. Світ хитнувся. Тіло стало ватним. А далі — лише темрява. Без дна. Без світла. Без жодного звуку.

Тиша, що тривала вічність.

— Ви знепритомніли. Організм спрацював як захист, — пояснила лікарка з темними очима. — Загрозу вдалося зняти. На щастя, серцебиття дитини стабільне. Але ви маєте розуміти: ще одна така ситуація — і ми можемо не встигнути.

Я ковтнула повітря. Горло дерло ще сильніше — тепер від страху.

— То… усе через стрес?

— Так. Це був емоційний сплеск на тлі втоми й підвищеного тонусу матки. Ви знепритомніли через перевантаження. У вас значний дефіцит ваги. Чому ви не харчуєтесь повноцінно? Ви ж тепер відповідальні не лише за себе, а й за маленьке життя всередині вас. Воно має звідкись брати сили для розвитку. А мама тим часом  втрачає свідомість через виснаження. Але… ви обоє живі. І це головне. Надалі більше турботи про себе. Здорова мама — здорова дитина. І ніяк інакше.

Я кивнула. Хоча всередині хотілося кричати. На себе. На світ. На минуле, яке розірвало мене зсередини.

Звісно, я недоїдала. Звичка до дієт була сильнішою за голод. Мрія про танцювальну кар’єру переслідувала мене навіть зараз. Навіть у Деміана я соромилася їсти як слід. Цілий день бавилася з Данилком, нічого не їла, а ввечері перебивалася чаєм і хлібом. І навіть не усвідомлювала, як шкоджу собі та дитині.

— Вам потрібно лежати. Мінімум тиждень. Без стресів, без думок, які гризуть зсередини. Ваша дитина вже бореться, але їй потрібна не тільки медицина. А ще й ваша віра, — лікарка усміхнулася. — І спокій. Хоча б трохи.

Коли вона пішла, стало по-справжньому тихо.

Я дивилася на краплі, що падали одна за одною з трубки.

Життя теж таке — може урватися в будь-яку мить, якщо порушити ритм.

— Дякую тобі, — хрипко промовила я до Деміана, крізь сльози. — І вибач, що приховала вагітність, я…

— Еміліє, тобі нема за що вибачатись. І досить хвилюватись через дрібниці. Лікарка ж сказала: ніякого стресу.

— Але…

— Ніяких «але», — твердо зупинив він. — Щоб за цей тиждень і від’їлася, і виспалась. А потім ми з Данилком чекаємо тебе вдома. Бо нову чудову няню я не шукатиму.

— Добре, — тихо кивнула.

Він залишився сидіти біля ліжка, не відводячи погляду. Його рука лягла на мою — тепло, м’яко. Не з жалю. І не з обов’язку. А як якір.

Моє серце стиснулося. Я хотіла щось сказати, але слова застрягли.

Двері до палати прочинились.

— Доброго вечора, — пролунав стриманий голос.

До палати увійшов лікар. Статний, з прямою спиною, сивиною в скронях. У руках — аркуші. Погляд — пильний. Спочатку на мене, короткий кивок, а далі — на Деміана.

— Пані Еміліє, — звернувся рівним тоном. — Я головний лікар клініки, Орест Степанович. Переглянув ваші аналізи та дані УЗД. Вагітність — вісім тижнів. Підвищений тонус матки. Загроза знята, але спостереження триватиме. Сподіваємось на стабілізацію.

— Дякую… — прошепотіла я.

Та його погляд уже був не на мені.

— Деміане… — сухо промовив лікар.

— Орест Степанович, — кивнув той, напружено.

— Пів року, так? Відтоді, як я востаннє тримав у руках обмінну карту Софії.

— Так. Як таке можна забути?

— Я добре пам’ятаю день її пологів. Вона здавалася казковою феєю. А ви були поруч, не відходили ні на крок.

— Не розумію, до чого ви…

— Я ні до чого. Просто... життя іноді надто швидко змінюється, правда? Минуло лише пів року — і ви знову в лікарні. Знову з майбутньою мамою.

Повітря в палаті потяжчало.

— Емілія не від мене вагітна, — спокійно, але твердо відповів Деміан. — Вона няня мого сина. Не більше.

— Авжеж. — Лікар злегка підняв брову. — Інколи долі перетинаються надто... дивно.

Він переглянув папери й знову звернувся до мене:

— Усі аналізи в нормі. Але, пані Еміліє, вам потрібно зосередитись на абсолютному спокої. Дитина відчуває навіть те, чого ви не встигаєте подумати. Тож бережіть себе.