Розділ 14.2.

Я ще трохи постояв посеред кухні, прислухаючись до кроків, що стихли за дверима. Кімната Емілії була зовсім поруч, але зараз здавалася такою далекою. Закритою. Неприступною. До якої я не мав права заходити.
Їй потрібен час, аби все обміркувати. Не щодня доводиться слухати сімейні драми чужої людини.

У голові — тисяча думок. У шлунку — важкість, яку не знімеш жодним чаєм. Я вилив чашку з непочатим напоєм у раковину, сполоснув її й рушив до себе. Хотілося тиші. Відчуження. Власних чотирьох стін, які б повернули мене до звичного стану.

У спальні панувала півтемрява. М’яке світло лампи на тумбочці ледве торкалося фото в рамці — того самого, де ми з Софією стоїмо перед весільною аркою, усміхаючись у камеру, як двоє наївних підлітків, яким здавалося, що далі буде тільки щастя.
Ну мені, принаймні, так точно.

Я потягнувся до нижньої шухляди комода й дістав старий весільний альбом. Трохи пилу. Трохи застарілих спогадів. Перегорнув першу сторінку — вона в білій сукні, волосся зібране, очі сяють, мов у дитини, яка загадала бажання. А я… Я тоді теж світився. Наче справді вірив, що ми зможемо прожити все життя, тримаючись за руки.

Фотографії йшли одна за одною — весілля, подорожі, вагітність Данилком… А потім — розмиті кадри. Не на фото, а в пам’яті. Змішалися крики відчаю, страх, коли Софія зникла, а я залишився сам на сам із немовлям, яке навіть не було моїм по крові.
Я й досі думаю, що, найімовірніше, сина підмінили, а кохана з нашою дитиною втекла кудись, а не зрадила мене. Софія б такого не зробила. Я в це вірю.

Я перегорнув сторінку — фото з поїздки до Львова. Ми тоді блукали вулицями, гріли руки кавою і мріяли про дітей. Я ще не знав, що стану батьком. І що скажу про це синові лише через багато років. Що нестиму цей тягар сам. Що одного вечора розповім усе дівчині, яка майже чужа, але здається рідною.

Чому саме їй?

Я закрив альбом. Навіщо милуватися минулим, яке давно минуло?

Сон не йшов. Я лежав у ліжку, втупившись у стелю, де ледь ворушилися тіні від дерева за вікном. У голові крутилися спогади.

Раптом — тихий стукіт. Один. Другий. Ледь чутний, але впевнений.
Я підвівся, кинув погляд на двері.

— Еміліє?

Двері прочинилися, і вона з’явилася в отворі — бліда, скута, з тінню болю в очах. Обличчя її перекосилося, губи тремтіли, як у дитини, яка от-от заплаче.

— Можна?.. — ледве прошепотіла.

— Звісно, — я підхопився з ліжка й кинувся до неї. — Що сталося?

Вона зробила крок — і похитнулася. Я встиг її підхопити. Її тіло було гарячим, але руки — холодні, як лід. І щось у мені миттєво напружилося.

— Мені… боляче… — вона скривилася, різко вдихнула. — Живіт… дуже болить унизу…

— Можливо, щось не те з’їла, — припустив я. — Треба було тобі щось інше на ніч. Тітка Галина трохи перестаралася зі стравами.

— Ні, вона ні в чому не винна… Просто я… Я… вагітна, — видихнула, наче зізнавалася в злочині. — І щось не так. Дуже болить. Деміане, будь ласка… виклич швидку…

Я на секунду отетерів. Емілія вагітна? Але від кого?.. Чому не сказала раніше?

Але миттю викинув зайві думки. Зараз не час. Їй погано.

Посадивши Емілію на край ліжка, я судомно шукав мобільний. Серце калатало в грудях, ніби грозилося пробити ребра. Я не питав, не розпитував. Просто натиснув клавішу виклику.

— Алло? Потрібна швидка. Дівчина каже, що вагітна. Сильний біль у животі. Так, адреса… — і замовк.

Якого біса я роблю? Я можу сам її завезти. Так буде швидше й надійніше.

— Не потрібно, вибачте, — сказав оператору. — Ми самі.

Поки говорив, тримав Емілію однією рукою, а другою намагався накинути плед. Вона стискала мій рукав, ніби це було єдине, за що могла триматися у всьому світі.

— Все буде добре. Чуєш мене? Я з тобою. — Я нахилився й підхопив її на руки. — Все буде добре. Тільки тримайся, — повторював, хоч і здавалось, що переконував більше себе, ніж її.

— Я… я боюся, — прошепотіла Емілія. — Дуже боюся…

— І я, — чесно відповів. — Але ти не одна. За десять хвилин ми будемо в лікарні. У приватній, з найкращими лікарями.

Я ніколи ще не почувався таким безсилим… і водночас таким потрібним. У цю мить вона вже не була для мене просто гостею. Вона стала кимось більшим. Людиною, за яку я тримався, як за порятунок. І якій я був потрібен.