Розділ 14.1.

Деміан

— Данилко — мій син. І крапка, — промовив я й завмер. Наче видихнув усе, що тримав роками. Раптом стало легше… і водночас тривожніше.

Я розповів. Від початку й до кінця. Без пауз, без обмовок. Наче проковтнув правду й не зміг її втримати. Вона сама вирвалася.

І чого мене так прорвало?

Переді мною сиділа майже незнайома жінка — красива, мовчазна, така спокійна зовні, але з тими глибокими очима, в яких зчитувались тисячі невимовлених слів. Якась частина мене довіряла їй ще з першої зустрічі. Саме тоді, коли вона врятувала Данилка. Але водночас… а якщо й вона зрадить? У моєму домі й бізнесі — щур. Можливо, не один. Гнилі душі, готові всміхатись в обличчя, а за спиною точити ножі. Чому я раптом вирішив, що їй можна довірити своє болюче? Навіщо?

Схоже, я занадто сильно втомився тримати все в собі.

Я зітхнув. У кімнаті було надто тихо.

Поглянув на Емілію. Вона сиділа бліда, як полотно, ніби слова про Данилка шокували її на повну. Її пальці ледь помітно здригалися, і раптом вона швидко приклала руку до живота. Спершу я подумав, що вона просто схрестила руки. Але її долоня лишилася там — наче щось стримувала або… захищала.

— Все добре? — нахилився ближче. — Ти… якось не так виглядаєш. Обличчя бліде… Еміліє, що з тобою?

— Та… нічого, — тихо відповіла вона, ковтаючи повітря. — Просто нудить. Напевно, переїла. Голубці вночі їсти — не найкраща ідея.

Вона спробувала усміхнутися, але вийшло якось криво. Очі знову ковзнули вбік. Уникала мого погляду.

Я відкинувся на спинку стільця й зітхнув.

— Казав же тітці Галині, що не можна змішувати рис, фарш і ще півпачки вершкового масла! Вона ті голубці зробила такими жирними, що ними можна було сковорідку змастити. Не дивно, що тебе нудить. Давай я пошукаю в аптечці щось для шлунка?

— Не треба. Саме пройде.

— Давай хоча б чаю? М’ятного? Для кращого травлення підійде.

Емілія кивнула. Злегка винно. Певно, не хотіла мене напружувати проханням.

Я вже підвівся, дістав із кухонної шафки чашку, кинув пакетик м’ятного чаю. Поки чайник закипав, не міг не озиратись на неї. Вона сиділа, трохи схилившись уперед. Пальці стискалися в коліна, ніби хотіла втримати себе на місці.

— Можливо, краще до лікарні? Щось ти мені взагалі не подобаєшся.

— Ні, — Емілія занадто швидко відповіла. — Просто… твоя історія… вона трохи мене вибила з колії. І ти правий, — коротка посмішка, — я переїла. Голубці смачні, але важкі.

Я усміхнувся куточками губ.

— «Смачні, але важкі» — так, це про тітку Галину. Вона досі готує, як у дев’яностих: багато, жирно, з любов’ю й усім, що було на знижці в супермаркеті. Скільки прошу не економити на продуктах і забути старі рецепти, але вона все ще іноді грішить цим. Я завтра поговорю з нею, більше подібного не повториться.

Емілія криво усміхнулась, але очі знову втекли кудись у підлогу. Я поставив перед нею чай.

— Дякую, — прошепотіла вона, але до чашки не доторкнулася.

Тиша знову опустилась у кімнату, як густа серпанкова ковдра. Мені раптом здалося, що повітря стало важчим. Ніби перед грозою. І що в цій тиші щось ховається. Недоказане. Незрозуміле.

— Ти щось приховуєш від мене, Еміліє? — спитав я, бо не розумів, що відбувається.

— Ні-ні, що ти… Мені дійсно погано. Не треба було так напихатися посеред ночі голубцями.

Вона повільно підвелася, трохи похитнулася — я навіть простягнув руку, щоб підтримати, але вона відмахнулась. Впевнено, хоча обличчя залишалося блідим.

— Я піду до себе.

— Я тебе проведу.

— Не треба, я в змозі сама.

Емілія рушила до виходу з кухні. Рухалась обережно, ніби боялася різко поворухнутись. Не оглядаючись, пішла до своєї кімнати.