Розділ 13.2.

Я сиділа мовчки, намагаючись переварити все сказане. Але він не зупинявся.

— Знаєш, найцікавіше сталося пізніше, — його голос був глухий, як відлуння. — Коли Данилкові було трохи більше ніж три місяці, у нього з’явилися дивні висипи. Алергія, сказали. Ми з педіатром вирішили перевірити, чи немає спадкової реакції — так как я маю проблеми з засвоєнням глютену. Лікар попросив здати аналізи і в мене, і в дитини.

Він стиха посміхнувся. Але та усмішка була зовсім не веселою.

— І от, через тиждень, мене викликає лікар. Такий обережний, не знає, з чого почати. Врешті зізнається: дані не збігаються. Каже: «Пане Деміане, за генетичними показниками ви не можете бути батьком». Я спершу подумав, що це помилка. Попросив повторити. У приватній лабораторії, без зайвих очей.

Він уперше подивився прямо на мене.

— А потім тримав у руках результат. Чорним по білому — нуль відсотків. Нуль. Я не батько Данилка.

Я не знала, що сказати. Просто дивилася на нього, намагаючись вгадати, що він відчуває. Але обличчя в нього було спокійне. Надто спокійне.

— І найжахливіше, Еміліє, — він зробив коротку паузу, — що я не зрадів. І не розлютився. Я… злякався. Що в мене його заберуть.

— Деміане… — прошепотіла я.

— Він не мій, — повторив він майже пошепки. — Але я ж тримав його на руках, коли йому було кілька годин. Я вставав уночі, міняв підгузки, носив його, коли в нього були коліки. Я не знаю, чий він, і, мабуть, ніколи не дізнаюсь. Я й не знаю, чи Софія - його мама, бо свекри відмовилися пройти ДНК-аналіз, звинувачуючи мене у вбивсті доньки. І я не більше не повертався до цієї теми. Я — тато Данилка. Хоч і не кровний. Але Данилко мій син. І цим усе сказано.

Мені хотілося щось сказати, знайти слова підтримки, та я не могла. Просто дивилася на нього і відчувала, як щось перевертається всередині.

І, можливо, саме в ту мить я зрозуміла: цей чоловік — зовсім не той, за кого я його вважала.