Розділ 12.2.

У напівтемряві ми спустилися на перший поверх. Деміан по-господарськи увімкнув світло на кухні й підійшов до холодильника.

— Глянемо, що тітка Галина нам наготувала, — він витягнув звідти кілька пластикових контейнерів і поставив на стіл. — Сідай, Еміліє. Чи ти стоячи звикла їсти? — насмішкувато прокоментував мою заминку.

Я машинально сіла, притримуючи халат на животі, й опустила очі. Деміан вовтузився з контейнерами, відкривав кожен з них, щось бурмотів про «на диво пересолену гречку» й «гігантські голубці».

Я мовчала. Просто спостерігала, як він рухається. Такий звичний у своїй неохайній домашній свободі: розпатлане волосся, сорочка навиворіт, розстебнутий рукав…

— Не дивися на мене так, — буркнув він, відчувши мій погляд. — Я знаю, виглядаю, як привид трудоголіка.

— Я просто… — я знітилася. — Ти… ой… ти рідко буваєш удома. Постійно в справах, і… — присоромлено прикусила губу. І що я плету? — Я хотіла сказати, що тобі також не завадило б відпочити.

Деміан поставив переді мною тарілку, сів навпроти. У погляді — тінь втоми й щось невловимо особисте.

— Холодець любиш? — раптово різко змінив тему.

— Що? — я одразу й не зрозуміла запитання.

— Холодець? Студень? Здриглі? Я не знаю, як у вас цю страву називають.

Деміан підсунув до мене контейнер із заливним. Його вигляд миттєво викликав у мене приступ нудоти. Господи, який же огидний.

Я скривилася й швидко прикрила рот долонею, щоб не знаньбитися перед Деміаном остаточно.

— Вибач, але я не дуже таке люблю, — важко дихаючи, збрехала. Здається, почався токсикоз, бо колись я могла їсти холодець кілограмами.

— Тоді що… голубці? — він підсунув наступний контейнер.

Голубці? Ні, я б попри погане самопочуття захотіла чогось м’ясного. Такого жирного, смаженого. Суцільну холестеринову бомбу. Але совість не дала мені знахабніти, і я без ентузіазму промовила:

— Голубці? Так… буду…

— Тоді смачного, — Деміан поклав переді мною виделку, хліб і навіть банку зі сметаною.

Я незграбно схопила виделку й, кинувши на Деміана короткий погляд, усе ж таки наколола запропоноване мені частування. Але думка про шашлик... про соковите й ароматне м’ясо все не полишала мене. Або стейк. Що-небудь, що можна назвати смаженим м’ясом.

Я знаю. Це було справжнісінькою зухвалістю з мого боку. Але все ж я тихо запитала:

— А... є м’ясо?

— М’ясо?

— Шашлик… — ледь не заїкаючись від власної нахабності та його воістину здивованого погляду.

— На жаль, ні. Ще є гречка, але вона зовсім не тягне на смак шашлика. Щось тітка Галина її сьогодні добряче пересолила. Немов закохалася в когось.

— Тоді вже голубці, — натягнуто посміхнулася. Бо їх якраз зовсім не хотілося.

Ми їли мовчки, поки дощ, здавалося, заповнював простір за вікнами, розбавляючи тишу нашого столу.

— Данилко… — озвався Деміан тихо. — Він до тебе звик. Навіть краще спить із тобою.

— Це нормально. Я поруч. Діти відчувають турботу, — все ж відсунула тарілку з голубцями. Попри голод вони мені зовсім не смакували.

— Він і до мене так не тягнеться. Ти… немов стала йому кимось більшим, ніж нянька. Як мама.

— Ну рідну маму я точно йому не заміню, — гірко посміхнулася, щоб не підіймати неприємну для Деміана тему.

На хвилину повисло мовчання. Здавалося, я все ж його зачепила.

— Ти ж знаєш, що я позбувся мами Данилка?