Розділ 12.1.

Емілія

Тиждень потому

За вікном завивав вітер, по склу хлистали струмені дощу, стікаючи вниз нерівними вологими доріжками. М'який аромат суміші та дитячої присипки лоскотав ніздрі й водночас заспокоював. У кімнаті пахло Данилком — маленьким, беззахисним і таким чудовим. Щойно поїв і одразу заснув міцним сном.

Я мимоволі поклала долоню собі на живіт.

Мій маленький… Можливо, і я вагітна хлопчиком? І в мене буде схожий на Данилка синок? Такий самий синьоокий, із пухкими щічками, як малюк, для якого я — просто нянька.

Я притулилася лобом до холодного віконного скла, вдивляючись у мокру темряву. Деміан ще не повернувся. Третя ночі. Вкотре — нікого, крім мене та охорони. На відміну від Данилка, я ще не лягала спати й точно знала, що господар цього будинку досі вирішує свої справи й відсутній удома. Знову. Або існує ще якийсь чорний вхід, про який мене не повідомили, і Деміан бачить десятий сон у своїй спальні.

Я ледь чутно зітхнула й відійшла від вікна. Руки самі потягнулися до живота — захисно, інстинктивно.

— Я обіцяю, — прошепотіла ледве чутно, — що б не сталося, я тебе не залишу. І буду захищати до кінця.

І раптом, у тиші дому, яку порушували лише краплі дощу, мені здалося — я почула кроки.

Глухі, обережні. Наче гра уяви або власної галюцинації.

Я завмерла, прислухаючись.

Втупилася на двері в кімнаті, намагаючись зрозуміти, здалося мені чи ні?

Тихо клацнув замок. Потім — шелест куртки, яку неспішно знімали. І знайомий голос, втомлений, що тихо прошепотів:

— Ти ще не спиш? Еміліє, яка ж година… -- м'яко вимовив моє ім'я і ледь помітно хитнув головою. --Тобі ж треба відпочивати. Зовсім про себе не думаєш.

— Все добре. Данилко розбудив. Я погодувала його — і вже йду спати.

Я зробила кілька неспішних кроків, щоб вийти з кімнати, але Деміан зупинив мене.

— Не хочеш щось перекусити? Я голодний як вовк. І компанія мені б не завадила.

— Емм… я…

Мій шлунок протяжно забурчав, відповідаючи замість мене. Я й справді була голодна.

— От і добре, — Деміан не стримав усмішки. — Пішли на кухню.