Розділ 12

Емілія

Тиждень потому

За вікном завивав вітер, по склу хлистали струмені дощу, стікаючи вниз нерівними вологими доріжками. М'який аромат суміші та дитячої присипки лоскотав ніздрі й водночас заспокоював. У кімнаті пахло Данилком, маленьким, беззахисним і таким чудовим. Щойно поїв і одразу заснув міцним сном.

Я мимоволі поклала долоню собі на живіт.

Мій маленький… Можливо, і я вагітна хлопчиком? І в мене буде схожий на Данилка синок? Такий самий синьоокий, із пухкими щічками, як малюк, для якого я  просто нянька.

Я притулилася лобом до холодного віконного скла, вдивляючись у мокру темряву. Деміан ще не повернувся. Третя ночі. Вкотре — нікого, крім мене та охорони. На відміну від Данилка, я ще не лягала спати й точно знала, що господар цього будинку досі вирішує свої справи й відсутній удома. Знову. Або існує ще якийсь чорний вхід, про який мене не повідомили, і Деміан бачить десятий сон у своїй спальні.

Я ледь чутно зітхнула й відійшла від вікна. Руки самі потягнулися до живота — захисно, інстинктивно.

— Я обіцяю, — прошепотіла ледве чутно, — що б не сталося, я тебе не залишу. І буду захищати до кінця.

І раптом, у тиші дому, яку порушували лише краплі дощу, мені здалося — я почула кроки.

Глухі, обережні. Наче гра уяви або власної галюцинації.

Я завмерла, прислухаючись.

Втупилася на двері в кімнаті, намагаючись зрозуміти, здалося мені чи ні?

Тихо клацнув замок. Потім — шелест куртки, яку неспішно знімали. І знайомий голос, втомлений, що тихо прошепотів:

— Ти ще не спиш? Еміліє, яка ж година… -- м'яко вимовив моє ім'я і ледь помітно хитнув головою. --Тобі ж треба відпочивати. Зовсім про себе не думаєш.

— Все добре. Данилко розбудив. Я погодувала його — і вже йду спати.

Я зробила кілька неспішних кроків, щоб вийти з кімнати, але Деміан зупинив мене.

— Не хочеш щось перекусити? Я голодний як вовк. І компанія мені б не завадила.

— Емм… я…

Мій шлунок протяжно забурчав, відповідаючи замість мене. Я й справді була голодна.

— От і добре, — Деміан не стримав усмішки. — Пішли на кухню.

У напівтемряві ми спустилися на перший поверх. Деміан по-господарськи увімкнув світло на кухні й підійшов до холодильника.

— Глянемо, що тітка Галина нам наготувала, — він витягнув звідти кілька пластикових контейнерів і поставив на стіл. — Сідай, Еміліє. Чи ти стоячи звикла їсти? — насмішкувато прокоментував мою заминку.

Я машинально сіла, притримуючи халат на животі, й опустила очі. Деміан вовтузився з контейнерами, відкривав кожен з них, щось бурмотів про «на диво пересолену гречку» й «гігантські голубці».

Я мовчала. Просто спостерігала, як він рухається. Такий звичний у своїй неохайній домашній свободі: розпатлане волосся, сорочка навиворіт, розстебнутий рукав…

— Не дивися на мене так, — буркнув він, відчувши мій погляд. — Я знаю, виглядаю, як привид трудоголіка.

— Я просто… — я знітилася. — Ти… ой… ти рідко буваєш удома. Постійно в справах, і… — присоромлено прикусила губу. І що я плету? — Я хотіла сказати, що тобі також не завадило б відпочити.

Деміан поставив переді мною тарілку, сів навпроти. У погляді — тінь втоми й щось невловимо особисте.

— Холодець любиш? — раптово різко змінив тему.

— Що? — я одразу й не зрозуміла запитання.

— Холодець? Студень? Здриглі? Я не знаю, як у вас цю страву називають.

Деміан підсунув до мене контейнер із заливним. Його вигляд миттєво викликав у мене приступ нудоти. Господи, який же огидний.

Я скривилася й швидко прикрила рот долонею, щоб не знаньбитися перед Деміаном остаточно.

— Вибач, але я не дуже таке люблю, — важко дихаючи, збрехала. Здається, почався токсикоз, бо колись я могла їсти холодець кілограмами.

— Тоді що… голубці? — він підсунув наступний контейнер.

Голубці? Ні, я б попри погане самопочуття захотіла чогось м’ясного. Такого жирного, смаженого. Суцільну холестеринову бомбу. Але совість не дала мені знахабніти, і я без ентузіазму промовила:

— Голубці? Так… буду…

— Тоді смачного, — Деміан поклав переді мною виделку, хліб і навіть банку зі сметаною.

Я незграбно схопила виделку й, кинувши на Деміана короткий погляд, усе ж таки наколола запропоноване мені частування. Але думка про шашлик... про соковите й ароматне м’ясо все не полишала мене. Або стейк. Що-небудь, що можна назвати смаженим м’ясом.

Я знаю. Це було справжнісінькою зухвалістю з мого боку. Але все ж я тихо запитала:

— А... є м’ясо?

— М’ясо?

— Шашлик… — ледь не заїкаючись від власної нахабності та його воістину здивованого погляду.

— На жаль, ні. Ще є гречка, але вона зовсім не тягне на смак шашлика. Щось тітка Галина її сьогодні добряче пересолила. Немов закохалася в когось.

— Тоді вже голубці, — натягнуто посміхнулася. Бо їх якраз зовсім не хотілося.

Ми їли мовчки, поки дощ, здавалося, заповнював простір за вікнами, розбавляючи тишу нашого столу.

— Данилко… — озвався Деміан тихо. — Він до тебе звик. Навіть краще спить із тобою.

— Це нормально. Я поруч. Діти відчувають турботу, — все ж відсунула тарілку з голубцями. Попри голод вони мені зовсім не смакували.

— Він і до мене так не тягнеться. Ти… немов стала йому кимось більшим, ніж нянька. Як мама.

— Ну рідну маму я точно йому не заміню, — гірко посміхнулася, щоб не підіймати неприємну для Деміана тему.

На хвилину повисло мовчання. Здавалося, я все ж його зачепила.

— Ти ж знаєш, що я позбувся мами Данилка?