Розділ 11.2.

Він обережно забрав у мене малюка й підморгнув йому.

– Не змерз, зайчику? – Деміан змінив свій голос на м’якший. Посміхнувся — неочікувано широко, тепло. Наче вперше за день видихнув увесь тягар проблем, що накопичилися. – Ти йому подобаєшся, Еміліє, – промовив тихо. – Не пам’ятаю, щоб Данилко так швидко приймав чужих людей. Скільки я нянь змінив — ти б тільки знала… А тут із перших хвилин пішов до тебе на руки. Без плачу, без істерик… Так просто, наче до мами.

— Може, я просто схожа на його маму? — ляпнула, не подумавши. Хтозна, як виглядала його дружина.

— Ні! — Деміан різко заперечив, наче я посягнула на щось святе та недоторканне. — Ви з Софією зовсім різні. Зовнішність, характер… Усе інакше… Напевно, ти — хороша людина, а діти це відчувають.
Я зніяковіла від його слів. Звісно, що ми різні. І чим я тільки думала, аби таке сказати? Його дружина — мінімум "міс Україна", у брендовому одязі та зі статусом.

А я? Бідна студентка без житла і грошей. Занадто худорлява, бо постійні дієти не давали шансу набрати зайвий кілограм. Занадто бліда і виснажена — через нерви та нескінченні тренування. Мені з його дружиною не зрівнятися.

Повисла тиша. Ну як тиша — я більше не відкривала рота, щоб не наговорити дурниць, а Деміан весело щебетав із сином, не звертаючи на мене уваги. Я стиснула термогорнятко пальцями. Гаряче. Щоб якось заповнити паузу, зробила кілька ковтків чаю, хоч пити зовсім не хотілося.

– Темніє, Еміліє, та й вже доволі прохолодно, – нарешті і мені приділили трішки уваги. – Повертайся з Данилком додому, а мені час їхати — справи не чекають, – твердо наказав Деміан.

– Добре, – тихо погодилася.

Я підвелася з лавки, обережно приймаючи малюка з його рук. Данилко злегка потягнувся до тата ще раз — наче хотів затримати, притримати за светр, але ручка ковзнула повз.

— Не засмучуй тата, — прошепотіла я малюкові, пригортаючи його до грудей. — Він теж хоче залишитися, але мусить іти.

— Я не засмучений, — відгукнувся Деміан, і його голос знову став стриманим, майже байдужим. — Просто є речі, які не можна відкладати. Навіть заради найдорожчого.

Він глянув на мене трохи довше, ніж слід було б, ніби намагався щось сказати, але не знаходив слів. Або знаходив — просто не хотів вимовляти. Потім кивнув, розвернувся і рушив назад, у бік гаража, де вже стояв його позашляховик.

Я йшла слідом повільніше, не поспішаючи. Малюк уже куняв, затиснувши кулачок біля рота, а я крадькома вдивлялася в спину господаря цього світу — такого впливового і водночас вразливого. Адже син — його ахіллесова п’ята. Тільки через сина ті інші можуть впливати на Деміана.

Повернувшись додому, я поспіхом зняла куртку, на кухні приготувала суміш, як учила тітка Галина, й занесла Данилка в дитячу. Погодувавши, я переодягла його в легкий бодік і вклала в ліжечко. Він майже не опирався — очі самі заплющувалися. Я сиділа поруч, тримаючи його маленьку долоньку в своїй руці, іншою гладила по маківці — й у якийсь момент зрозуміла, що не хочу вставати.

Тиша розтікалася кімнатою, як мед. Солодка, тепла, майже неприродна для цього будинку, де все крутиться навколо бізнесу, охорони, недовіри й таємниць.

І було ще щось інше. Можливо, внутрішня тривога. Або страх перед тим, як легко я вписалася в чуже життя.

Я підвелася з крісла, востаннє глянула на Данилка й вийшла, тихо причинивши за собою двері.